Розділ 12

Кирило відмовився говорити, поки віз мене до дому. Сказав, що не вирішує серйозні справи за кермом, тож їхали ми мовчки і так само мовчки піднімалися сходами в мою квартиру. Не треба бути супер-розумником, щоб здогадатися про що йому треба поговорити — знову проситиме побути його дівчиною. Я це зрозуміла ще з того моменту як він включив «режим турботливого хлопця» в ресторані і навіть в щічку цьомнув. Нагадаю йому про порушення особистих кордонів, не один він так може.

Поки я як завжди копирсаюся в сумочці у пошуках ключів, Кирило похмуро стоїть в мене за спиною. Я не бачу його, але дуже чітко відчуваю його невдоволення, яким заповненийй весь простір довкола.

— Я ж прислав до тебе хлопців з салону вікон та дверей. Вони мали замінити двері, — бурчить Кирило.

Я ніяк не коментую його фразу. Знаходжу ключі і вставляю у замок. Але двері не піддаються. Я злюся і пробую ще. Не виходить. 

— Дай допоможу, — Кирило відсуває мене, робить один круть і в нього виходить. Відсувається і пропускає мене вперед. Називається "джентльмен в ньому прокинувся", а де ж він раніше був?  — То чому двері не замінили, — повторно питає. 

— По-перше, тебе ніхто не просив про допомогу і ми не в тих стосунках, щоб ти присилав до мене майстрів коли заманетсься. А по-друге, якщо хотів справді допомогти, то треба було попередити мене завчасно, що ти домовився і приїдуть люди, — відповідаю Кирилу і дратуюся, що маю пояснювати такі речі. — В мене багато справ і я не сиджу цілими днями вдома. 

— Вони мали приїхати під вечір, в такій годині зазвичай вже приходять з універу, — відповідає Кирило. 

— А ти не думав, що в мене є ще робота в ательє чи інші справи. Як ти кажеш, я схожа на дівчину для  не серйозних стосунків, то може їх я й шукаю вечорами, а не чекаю коли мені двері замінять.

— Лео, ти ці слова мені будеш згадувати при кожній наші зустрічі, — дратується Кирило. — Я вже вибачився, чого ти ще хочеш? 

— Мене в житті ніхто так не ображав, і вибачився ти не щиро і не з першого разу, тож коли захочу тоді і буду згадувати! — злюся я.

— Якщо тобі це приносить таке задоволення, то будь ласка, згадуй. Я потерплю. 

— Ну, звісно потерпиш, бо в тебе немає варіантів. Я тобі потрібна і це факт! — впевнено кажу Кирилу, уважно дивлюся в очі. 

Я хочу навчитися витримувати його погляд, бути з ним на рівних. Кирило підходить ближче, я відступаю і впираюся спиною в стіну. Погляд не опускаю. Він не торкається мене руками, але очима певне обмацав всю. Я відчуваю як це дивне відчуття близькості Кирила просочується під шкіру і робить її теплішою. Це неправильна реакція на цього чоловіка, яка мене лякає, дратує і водночас подобається, збуджує, затягує. 

— Так, Лео, ти мені потрібна і я цього не приховую, а кажу як є. Але це не означає, що ти можеш гратися зі мною і творити все, що заманеться, — Кирило тисне на мене своєю енергією, але я не відводжу погляду. — Знаєш, є й інші ефективні шляхи переконання і якщо ти не погодишся по-нормальному допомогти мені, де я отримую щось і ти отримуєш щось, то я можу й заставити тебе зробити це. Мені б цього не хотілося, але цього разу буде по-моєму. 

— Ти козел, — випалюю я і з усієї сили штовхаю його. Він відступається, дає мені пройти на кухню і сам йде за мною. 

Я відкриваю холодильник і дістаю звідти пляшку вина. Хочу себе чимось розслабити, бо з Кирилом не можливо по-іншому. Спираюся на кухонну стільницю і сама відкорковую коркотягом пляшку. Кирило стоїть у дверях і спостерігає за мною. 

— Сідай вже,  — поглядом вказую на стілець біля столу, а сама роблю декілька ковтків вина з пляшки. Я не міс досконалість як Вікторія, тож мені байдуже, що Кирило про мене подумає і як прокоментує те, що я п'ю не з келиха, — Ти не вирішуєш серйозні справи за кермом, а я не вирішую їх стоячи. Як казала моя бабуся: в ногах правди не має. 

Кирило не сперечається. Сідає на стілець, закинувши ногу на ногу і продовжує уважно мене розглядати. 

— Кажи вже, що тобі не так? — дратуюся я, бо не витримую його пильного погляду на собі. 

— Дай мені, — тягнеться рукою до мене. 

— Що дай тобі? 

— Пляшку, Лео! Дай мені пляшку, — двічі повторює Кирило як для тупеньких і вперше мені щиро усміхається, я впевнена, що у нього це вийшло випадково, бо зі мною він зазвичай нахмурений і злий. 

Дальше він дивує мене ще більше, бо бере в мене пляшку і так само як я робить декілька ковтків з горла. 

— Ти за кермом, — нагадую Кирилу, коли він в черговий раз тягнеться до пляшки.

— Турбуєшся за мене? 

— Ні, переживаю, що буде в мене на совісті, бо я тебе напоїла, а Поліна лишиться без брата.

— Я таксі викличу, тож можеш бути спокійна, — відповідає Кирило. — Або в тебе переночую.

— Не боїшся, що такого скарбика як ти викрадуть з моєї квартири? У мене ж двері не надійні. 

— У мене буде найзліша фіктивна дівчина в світі.

— А в мене найнудніший хлопець …

— Ми знову сваримося, — хапається обома руками за голову Кирило і проводить ними по волоссю. Я на хвильку зависаю на ньому і хлопець помічає це. — Але не все так безнадійно, бо здається ти тільки що задивлялася на мене. 

— Нічого подібного, — заперечую я, але одразу червонію. Як я могла так попастися. 

— Я все бачив, — тішиться Кирило, ніби тільки що зробив велике відкриття. А я ловлю себе на думці, що мені подобається бачити його таким. 

— Ну, добре-добре, ти правий. Але це нічого не означає. 

— Не означає, — погоджуться Кирило і я йому вдячна, що ми не розвиваємо далі цю тему.

— То які в тебе плани на мене? — прямо запитую, бо ми обидва знаємо, що так і є.