РОЗДІЛ 11. ЛЕО

Кирило сказав, що не проводить серйозні розмови за кермом, тож до мене додому ми їдемо мовчки і так само мовчки піднімаємося сходами в мою квартиру. Судячи з того, як він поводився зі мною в ресторані, його гра у чоловіка зі щасливим особистим життям все ще продовжується. Справи в нього напевне не дуже, якщо йому знову потрібна моя допомога. Та й мені самій потрібна допомога. Точніше мені потрібні кляті гроші, щоб витягнути 50% витрат, які грантова програма не покриє. Гроші в Кирила є… Можливо це знак, щоб ми продовжили нашу співпрацю? А може я просто здуріла, якщо думаю, що вдавати його фальшиву дівчину простіше ніж знайти собі адекватного роботодавця, з яким я зможу домовитися.

Поки я копирсаюся в сумочці у пошуках ключів, Кирило похмуро стоїть в мене за спиною. Я не бачу його обличчя, але гостро відчуваю його невдоволення, яким заповнений весь простір навколо мене.

— Я ж відправляв до тебе хлопців з салону вікон та дверей. Вони мали замінити двері, — бурчить Кирило.

Знаходжу ключі і вставляю їх у замок. Двері не піддаються. Я злюся і роблю чергову спробу відімкнути двері. Не виходить. 

— Дай допоможу, — Кирило відсуває мене від дверей, робить один круть-верть і вони відчиняються. Той задоволено пропускає мене вперед, — То чому двері не замінили? — повторно питає, заходячи за мною.

— По-перше, тебе ніхто не просив про допомогу і ми не в тих стосунках, щоб ти присилав до мене майстрів коли заманеться. А по-друге, якщо ти хотів справді допомогти, то треба було попередити мене завчасно, що ти домовився і приїдуть люди, — чому я маю пояснювати такі очевидні речі, — В мене багато справ і я не сиджу цілими днями вдома. 

— Вони мали приїхати під вечір. О такій порі зазвичай вже приходять з університету.

— А ти не думав, що в мене є ще робота в ательє чи інші справи. Як ти кажеш, я схожа на дівчину для  несерйозних стосунків, то може саме такі стосунки я й шукаю вечорами, а не чекаю коли мені двері замінять.

— Лео, ти ці слова мені будеш згадувати при кожній нашій зустрічі, — дратується Кирило. — Я ж перепросив в тебе, чого ти ще хочеш?

— Ти перепросив нещиро і, до речі, не з першого разу. Тож коли захочу, тоді й буду тобі про це нагадувати! — відповідаю, сідаючи на пуф у передпокої. Знімаю свої улюблені червоні босоніжки на шпильках, опускаю ноги на холодну плитку й видихаю з полегшенням.

— Згадуй, якщо тобі це приносить задоволення, — Кирило знімає свої чорні лофери й акуратно ставить їх біля босоніжок, ковзнувши поглядом по моїх ногах, — Жінкам подобається носити взуття на шпильці, але ще більше задоволення їм приносить момент, коли вони знімають це взуття.

Він вішає свій піджак на вішак, розстібає верхній ґудзик сорочки і закочує до ліктів рукави. Трясця, чому у нього виходить так красиво робити звичні речі.

— Якщо ти намагаєшся таким філософським способом сказати мені, що я отримаю більше задоволення, якщо не ображатимусь на тебе, то ні, це не подіє, — не без зусиль перестаю на нього витріщатися й заходжу у вітальню.

— Я спробую більше тебе не ображати, — заходить за мною в кімнату Кирило. — Хоча підозрюю, що це буде досить складно зробити, бо ти сприймаєш все дуже близько до серця, —  продовжує він.

А як ще сприймати образи?

— Якщо ти тут, це означає, що я тобі потрібна і ти не можеш у своїй грі замінити мене кимось іншим, — кажу, прямуючи на кухню. Відкриваю холодильник, виймаю пляшку вина, дістаю з шухляди коркотяг і відкорковую її.

Кирило стоїть у дверях, уважно спостерігаючи за мною.

— Сідай, — киваю на стілець біля столу.

Спершись на стільницю, роблю кілька ковтків вина прямо з пляшки. Я не міс Досконалість, як Вікторія, тож мені байдуже, що Кирило про це подумає і як прокоментує те, що я не п’ю з келиха з довгою ніжкою.

Кирило сідає на стілець, закинувши ногу на ногу, продовжуючи дивитися на мене з дивним блиском в очах.

— Що знов тобі не так? — казав, що не ображатиме мене, а витріщається так, наче я йому щось винна.

— Дай мені, — несподівано тягнеться рукою до мене. 

— Що дай тобі?

— Пляшку, Лео! Дай мені пляшку, — Кирило широко усміхається і ця його усмішка застає мене зненацька й на секунду відбирає дар мови. 

Далі Кирило дивує мене ще більше — бере в мене пляшку з вином і так само як і я робить кілька ковтків з горла, де ще кілька секунд тому були мої губи.

Від здивування я дивлюся на нього з відкритим ротом і закриваю його лише тоді, коли він повертає мені назад пляшку. Я роблю наступний ковток і облизую губи під пильним поглядом Кирила, який змушує мене почервоніти і опустити голову. Швидко передаю йому пляшку, щоб відвернути увагу від себе.

— Ти за кермом, — нагадую Кирилу, коли він робить черговий ковток вина з пляшки.

— Турбуєшся про мене? — Кирило продовжує нахабно усміхатися й витріщатися на мене, а я продовжую червоніти наче підлітка.

— Ні, але мені б не хотілося, щоб Поліна хвилювалася через те, що ти потрапив в аварію у нетверезому стані повертаючись додому від мене, — змушую себе підняти обличчя і глянути йому в очі.

— Я викличу собі таксі, тому можеш бути спокійна, — відповідає Кирило — або в тебе переночую, — знову усміхається. 

Бачити його таким веселим набагато приємніше ніж похмурим, хоча може це його черговий трюк, щоб переконати мене погодитись йому допомогти.

— Невже ти не боїшся ночувати в квартирі з такими ненадійними дверима як мої? — не втримуюсь, щоб не покепкувати з Кирила.

—  В мене буде найзліша фальшива дівчина в світі.

— Я щось не пригадую, щоб погоджувалася на щось? — складаю руки вузликом на грудях.

— На одне коліно я вже вставав перед тобою, є ще якісь сцени з ромкомів, які я маю відтворити, щоб ти погодилася знову стати моєю фальшивою дівчиною, — Кирило спокійно встає зі стільця і підходить ближче. 

Він не торкається мене, а лише пильно дивиться в очі. І цього цілком достатньо, щоб хвиля несподіваного тепла пробіглася моїм тілом і розтрощила мою крихку впевненість на друзки.