РОЗДІЛ 9. ЛЕО

Сон — це все на що я здатна після жахливого вечора у філармонії. І моя совість вирішує поспати разом зі мною, бо я знову пропускаю пари і анітрохи не шкодую про це. Ближче до обіду неохоче вилажу з ліжка, приймаю душ, прибираю в квартирі і йду в супермаркет за продуктами. Беру вівсяні пластівці, кокосове молоко, масло, французький багет, кілька плиток чорного шоколаду. Заходжу у відділ овочів та фруктів й встаю навпроти болгарського перцю. Не те щоб я його сильно любила, але в голові вигулькує обличчя Кирила, який кривиться від нього і ця картинка підштовхує мене закинути собі в кошик найбільший перець. Ми обидвоє не до смаку Кирилу, але це не означає, що не дамо собі раду й без нього.

Повертаюся додому і продовжую займатися домашніми справами — закидаю речі у пралку, складаю розкиданий одяг в шафу, а під вечір сідаю за ноут, щоб подоробляти деякі завдання на практичні заняття. Паралельно переписуюся з Поліною та Кітті. Поліна пише, що отруїлася морепродуктами, бо креветки для її кулінарних експериментів виявилися несвіжими. Дівчина в лікарні і затримається там на декілька днів. Кітті пише, що одна з дівчат у стриптиз клубі захворіла і вона танцюватиме замість неї вночі. Просить, щоб я забігла до неї і приглянула за її братом. Я погоджуюсь, бо це найменше, що я можу для неї зробити.

Наступного дня після закінчення пар я йду на зустріч з Ольгою Ярославівною, завідувачкою кафедри «Дизайну одягу». Вона займається грантовою програмою Французького Інституту Моди про яку я мрію ще з першого курсу і на яку наважилася лише зараз. Я завжди сильно хвилююся, коли вона кличе мене до себе. 

— Доброго дня, Ольго Ярославівно! До вас можна? — відчиняю двері й чекаю запрошення увійти.

— Так, проходь Елеоноро! — жінка рукою кличе мене до кабінету. Її вираз обличчя не надто оптимістичний, тож я починаю нервувати ще більше.

— Тільки не кажіть мені, що грантову програму скасували, — сідаю на стілець. Такі новини краще слухати сидячи.

— Ні, не скасували,— заспокоює мене Ольга Ярославівна. — Але є деякі нюанси, що в твоєму випадку можуть мати велике значення. Та як би там не склалося, знай, що я вважаю тебе однією із найсильніших наших студенток.

Це аж ніяк мене не заспокоює, бо зазвичай таке кажуть перед чимось не надто приємним.

— Ольго Ярославівно, що сталося? — нервову стискую ремінець сумки в руках.

— Елеоноро, на грантову програму вирішили податися дуже багато наших студентів, тож конкурсною комісією було прийнято рішення збільшити кількість грантомість.

— Це ж добре! Адже так?

— Дослухай мене спочатку.

Я киваю.

— Кількість грантомість збільшилася, але бюджет на саму програму не зріс, а це означає, що тепер учасникам програми пропонують лише 50% покриття витрат на навчання, житло та побут. Решту 50% потрібно буде сплачувати самостійно, — Ольга Ярославівна замовкає не доказавши найголовніше. Боїться мене образити.

— Отже, навіть якщо я отримаю грант, то поїхати не зможу, бо не потягну ці витрати самотужки, — промовляю замість неї очевидне.

Я на декілька годин вдала несправжню дівчину Кирила й таким чином отримала гроші на пошиття конкурсної колекції, але цієї суми не вистачить ще й на додаткові витрати. 

— Елеоноро, ти як ніхто заслуговуєш на те, щоб поїхати у Францію, тому не опускай рук. Борися за цей шанс! — підбадьорює мене Ольга Ярославівна.

Я все це знаю, але коли ти можеш розраховувати лише на себе, то це не надто вселяє надію. 

— Якщо я пограбую банк, то дам вам знати, — усміхаюся, хоча насправді хочеться кричати і плакати від цієї новини.

— Як варіант, ти можеш знайти собі спонсора, який візьме на себе іншу половину витрат. Проглянь інформацію про благодійників, які час від часу допомагають творчим студентам або звернися до компаній, які можуть стати твоїм майбутнім роботодавцем і допомогти з грошима, — радить Ольга Ярославівна, підсуваючи до мене брошури різних фондів, які допомагають студентам.

— Дякую за допомогу, — не глянувши на них, згрібаю їх в сумку. Комунікація з фондами може зайняти дуже багато часу, а його в мене не має. 

— Елеоноро, в мене є хороші знайомі в багатьох швейних компаніях, якщо хочеш можу замовити за тебе слівце. Наприклад, ти б змогла влаштуватися на роботу і домовитися про навчання коштом роботодавця. Це розв'яже твою проблему.

Проблему розв’яже, але й зробить мене залежною від роботодавця на тривалий час, бо ніхто не інвестуватиме в людину, яка рік пропрацює в компанії й піде. Я не впевнена, що це саме те, що мені потрібно від життя. 

Прощаюся з Ольгою Ярославівною й виходжу з університету абсолютно розбита. Забігаю в улюблену кав’ярню за капучино з вишневим сиропом й після декількох ковтків трохи заспокоююся. Сподіваюся, що сьогодні в ательє буде багато роботи і я не матиму часу на те, щоб себе жаліти.

— Нарешті наздогнав, — хтось зі спини торкається мого плеча.

Я здригаюся від несподіванки та обертаюся з тубусом в руках. 

— Спокійно, амазонко! — піднімає руки вгору хлопець. — Це Арсен, «злочинець, який не злочинець», — пам'ятаєш мене? 

— Ти мене налякав. 

Не люблю, коли до мене підкрадаються ззаду.

— Я не хотів тебе налякати, — виправдовується хлопець. — Ти так швидко ходиш, що я ледве тебе наздогнав. 

— Тобі щось потрібно від мене? — запитую, продовжуючи йти не зменшуючи темп. Мені зараз геть не до його товариства. 

— Сходи зі мною на побачення, — несподівано пропонує Арсен. 

— На побачення? — різко гальмую, піднімаючи ошелешений погляд на хлопця. Ми ж бачились з ним лише раз і то за доволі дивних обставин. Хіба цього достатньо, щоб кликати дівчину на побачення?

— Так, на побачення, — посміхається Арсен, демонструючи милі ямочки на обличчі. Він мені подобається, але я зі своїм графіком не маю часу на романтику та нормальні стосунки і не прагну їх зараз. Найважливіше — це грант. Я маю подбати про себе і своє майбутнє, бо більше цього ніхто не зробить.