Розділ 9

Першу половину неділі я провалялася в ліжку. На щастя, мені ніхто не писав і не дзвонив. Хоча я би й не почула дзвінка чи звуку повідомлення. Вчорашні події мене так сильно втомили, як морально так і фізично, що я спала ніби ведмідь в зимовій сплячці. Ближче до обіду неохоче розворушилася, бо треба вже повертатися до свого звичного режиму, без всяких там Кирилів з їхніми колишніми і дурними іграми у стосунки. Встала, прийняла душ, поприбирала в квартирі і пішла бадьоро в супермаркет за продуктами. У відділі овочів зупилася навпроти болгарського перцю за акційною ціною  -50%. Рука сама потягнулася до нього, а в голові вигулькнув образ Кирила, що пропалює мене своїх розлюченим поглядом. Я йому не така як треба і перець йому не вгодив чимось. А от мені ще й дуже вгодив — смачний і сковитий. Залюбки з'їм. Тягнуся до овочів, вибираю собі чотири найбільші перці і кидаю в кошик. Стою в черзі на касу. Сміюся сама з себе, бо розумію, що я тільки що говорила з перцем, який нагадав мені про Кирила. Дожилася називається!

—  Дівчино, платіть не затримуйте чергу. Вдома мріяти будите, — бурчить на мене касирка. Я не огризаюся, бо не хочу псувати собі настрій. 

—  Вибачте, — розраховуюся телефоном, швиденько пакую продукти в свою улюблену еко-торбу і йду до дому. 

Приходжу і продовжую займатися домашніми справами — закидаю речі у пралку, складаю розкиданий одяг в шафу і готую їжу із запасом на завтра. Під вечір сідаю за ноут, щоб подоробляти деякі завдання на завтрашні практичні заняття. Паралельно переписуюся з Поліною та Кітті. Поліна написала, що отруїлася морепродуктами, бо креветки для її кулінарних експериментів виявилися несвіжими. Дівчина в лікарні і затримається там на декілька днів. Я  ледве переборола бажання поїхати до неї і підтримати, але вчасно себе зупинила. Не варто цього робити, бо мені ж гірше буде.  Впевнена, що з Поліною зараз Кирило. Віін хоч і паршивець, але сестру любить. Хлопець зустрічі зі мною точно не зрадіє, так само як і я з ним. Пройшло ще надто мало часу, щоб ми з Кирилом могли співіснувати в одному просторі. Тому пишу Поліні, що як тільки її випишуть з лікарні, то ми обов’язково сходимо на шопінг. Дівчина скидає купу усміхнених смайлів і пише, що шопінг зі мною, то хороша мотивація чим швидше одужати. У відповідь я скидаю її емоджі сукні та туфель і обіцяю, що зі мною її сподобається обирати одяг. Кітті нажалілася, що вона випаде з життя на декілька днів, бо одна з дівчат на роботі захворіла і та буде її підміняти. Тому працюватиме 3 ночі підряд а в день відсипатимется. Я поспівчувала подрузі, бо знаю, що їй на роботі не солодко, але вона дбає не лише про себе, а й про молодшого брата, тому обирає той варіант, де платять більше.

В понеділок я приходжу в універ одна з перших і активно включаюся в заняття. Мені цікаво і легко даються профільні дисципліни, тож перша половина дня проходить без напрягів. Я навіть встигаю домовитися з культурологом на цю п'ятницю про відробку заняття, яке пропустила. Після закінчення пар заходжу до нашої завкафедри, щоб запитати, які документи потрібні для подачі на грантову програму у Францію. Умови творчої частини я вивчила напам'ять — презентація ескізного проєкту + 6 відшитих повноцінних моделей, а про організаційну зовсім забула. Добре, що сьогодні одногрупниці нагадали, що всі бажаючі мають підготувати повний пакет документів до четверга, а до кінця наступного тижня показати ескізи та одну відшити модель із своєї конкурсної колекції. Часу не так вже й багато.

— Доброго дня, Ольго Ярославівно! До вас можна?

— Привіт Елеоноро! Добре, що зайшла. Я якраз хотіла з тобою поговорити. 

— Тільки не кажіть мені, що грантову програму відмінили, — розчаровано зітхаю плюхаючись на дивин. 

— Ні, якраз, навпаки, — заспокоює мене Ольга Ярославівна. — Але є деякі нюанси, що в твоєму випадку можуть мати велике значення. Та як би там не склалося, знай, що я вважаю тебе найталановитішою з усіх претиндентів. — нахвалює мене завкафедри.

— Дякую, Ольго Ярославівно за добрі слова, але кажіть вже як є. 

— Елеоноро, на грантову програму вирішили податися дуже багато наших студентів, тож  конкурсною комісією було вирішено збільшити кількість грантомість.

— Це ж добре, — тішуся, бо новина для мене хороша, а не погана. 

— Дослухай мене спочатку, — просить Ольга Ярославівна.

Я киваю в знак згоди. 

— Отже, кількість грантомість збільшилася, але бюджет на саму програму не зріс, а це означає, що тепер учасникам програми пропонують лише 50% покриття витрат на житло, їжу та побут, а решту 50% треба буде докинути з власної кишені. У кожного різні потреби, але, всеодно, сума вийде чимала. — Ольга Ярославівна замовкає не доказавши, те, що збиралася. Боїться мене образити.

— Я не потягну такі витрати, — кажу замість неї очевидне. — Мені ледве вдалося накопичити гроші на пошиття конкурсної колекції.

— Елеоноро, ти як ніхто заслуговуєш на те, щоб поїхати у Францію, тому не опускай рук. Борися за цей шанс, — підбадьорює мене завідувачка. 

— Ну, якщо я пограбую банк, то дам вам знати, — віджартовуюся, бо не бачу ніякого виходу з ситуації. Мені хочеться кричати і плакати від несправедливості.

— Як варіант, ти можеш знайти собі спонсора, який покриє іншу половину витрат. Проглянь інформацію про благодійників, які час від часу допомагають творчим студентам або звернися до компаній, які можуть стати твоїм потенційним роботодавцем.

— Я не довіряю благодійникам, а звернутися до профільних компаній, то фактично продати себе в рабство на декілька років. Хто знає скільки мені потім прийдеться відробляти ці гроші. 

— Елеоноро, ще раз добре подумай. Оціни всі “за” і “проти”, — радить мені Ольга Ярославівна. — В мене є хороші знайомі в багатьох швейних компаніях, якщо треба буде можу замовити за тебе слівце. 

— Дякую вам за підтримку і обіцяю подумати, — не витримую і обіймаю Ольгу Ярославівну на прощання. Хороша вона жінка і багато чого для мене зробила і навіть зараз намагається допомогти.