РОЗДІЛ 7. КИРИЛО

Я довірився дівчині, яка ледь ненагодувала мене салатом з болгарським перцем в перший день нашого знайомства, змусила мене на тротуарі стати перед нею на коліно, бо так робила героїня її улюбленого ромкому. Бляха, до чого я докотився? Куйовджу рукою чуба й нервово намотую кола по кімнаті. Вона ж справді може зараз вийти в сукні, ніби на Гелловін зібралася, і що я тоді робитиму? Та краще вже було взяти з собою на концерт Поліну і бути самим собою, аніж вдавати, що я зустрічаюсь з кимось таким як ось ця білявка.

Здається, минає ціла вічність, перш ніж двері кімнати Лео нарешті відчиняються. Хвилювання, цікавість і трохи злості, бо що, в біса, можна там так довго робити, змішуються у колючий клубок очікування в горлі. Мені раптово хочеться випити води, а ще краще — чогось міцнішого. Присягаюся, якщо вона вдягне щось вульгарне або надто екстравагантне, то пошкодує за кожну хвилину мого часу, витрачену на неї. Я наперед готуюся до найгіршого, бо це найбільш вірогідний варіант. 

Першою з кімнати виходить ця Кітті — з усмішкою від вуха до вуха. Її веселий настрій змушує мене напружитися ще більше: кулаки й щелепи рефлекторно стискаються в очікуванні катастрофи.

— Я готова! — Лео виходить із кімнати з високо піднятою головою, миттєво знаходить мене своїми виразними синіми очима, ловить на гачок і вимагає реакції.

Вона виглядає чарівно. Ні, це занадто м’яке слово для її сьогоднішнього образу. Ефектно — ось більш влучне визначення. Ефектно, як дівчина, яка знає собі ціну. Як дівчина, що змушує чоловіків обертатися їй услід. Як дівчина, здатна змусити твою колишню подумати, що в тебе все чудово з особистим життям. Останній пункт мене тішить найбільше. Я потроху розслабляюся і беру себе в руки.

— Непогано виглядаєш, — кажу я. 

Мій егоїзм не дозволяє озвучити все те, що насправді крутиться в голові.

— «Непогано виглядаєш»? І це все, що ти скажеш? — очі Лео спалахують обуренням. — А де хоч крихта вдячності за те, що я зробила все так як і обіцяла тобі. 

— Ми що, граємо в гру «Хто кого більше похвалить»? 

Я не зобов’язаний розсипатися в компліментах, щоб догодити їй. Ми ж несправжня пара.

— Ти міг би хоча б сказати щось просте, але приємне. Наприклад, «тобі пасує ця сукня» чи «мені подобається». Це ж краще, ніж «непогано виглядаєш».

Лео дивиться на мене з таким розчаруванням через моє «непогано виглядаєш», що я навіть почуваюся трохи винним перед нею. В мої плани не входило почуття провини і це мене злить.

— Крихітко, я пішла, — привертає до себе увагу Кітті, і ми з Лео одночасно повертаємося до неї. — Гарно повеселіться, дітки, — кидає вона наостанок, залишаючи нас наодинці.

Лео несподівано підходить ближче й проводить рукою від мого плеча вниз по рукаву, потім стає позаду й обережно торкається моєї спини. Її дотики приємні, але я намагаюся не заглиблюватися у ці відчуття. Може, через те, що я не похвалив її сукню, вона зараз штрикне мене отруйною голкою чи вигадає щось іще божевільніше. Хто знає, що твориться в її білявій голові?

— Красивий… — захоплено кружляє навколо мене Лео.

Я й сам знаю, що виглядаю відмінно. Сьогодні інакше не можна. Вікторії завжди подобалося, коли я носив чорний смокінг із білою сорочкою, тож  лише класика, нічого зайвого. А ще, десь дуже глибоко в душі, я все ж хочу, щоб моя колишня пошкодувала про те, що пішла від мене.

— Боже, я б вдягнула його і ніколи не знімала. Навіть перед сном, — Лео продовжує поводитися дивно.

Її легкі погладжування плавно переходять у пощупування мого тіла та лоскіт. Я мимоволі здригаюся і, несподівано навіть для себе, голосно усміхаюся.

— Припини! — гримаю на Лео, але сміх усе одно виривається з мене, і моя спроба бути серйозним з тріском провалюється.

— Наш мухомор боїться лоскоту, — вона користується моментом і лоскоче мене ще більше.

— Здається, ми вже з’ясували, хто з нас мухомор, — легко ловлю її за зап’ястя, відриваю від себе й відступаю на крок назад. — Лео, ти не мій тип дівчат, тож не намагайся привернути мою увагу таким дивним способом.

Мої слова викликають у неї дзвінкий сміх. І він їй так пасує, що я навіть не намагаюся зрозуміти, чому вона так відреагувала. На кілька секунд мовчки залипаю на її красивому обличчі й, нехай зовсім трохи, але подумки радію, що вона більше не засмучена через мене.

— Не знаю, про що ти подумав, але я сказала «красивий» про твій смокінг, а не про тебе. У мене слабкість до індивідуально пошитих речей, і я отримую велике задоволення, торкаючись до них, вивчаючи шви, крій та всілякі дрібниці, які помічають лише ті, хто працює з одягом, — спокійно пояснює Лео. — Кириле, мої компліменти були не тобі, а твоєму смокінгу. Розумієш?

— Ага, шкода тільки, що мій смокінг їх не оцінить, — бурмочу я. Вона таки трохи прибацана.

— Оцінив би, якби був людиною, — Лео більше не усміхається. — І я б оцінила твої компліменти, якби ти хоч із ввічливості спробував похвалити мою сукню. До речі, я пошила її сама.

Вона проводить руками по тканині, і почуття провини знову дає про себе знати.

— Ходімо вже, — вкладаю у свій погляд твердість і першим крокую до дверей, щоб не дивитися на дівчину. За декілька годин ми покінчимо з цим всім і будемо жити власними життями як і було до цього.

По дорозі до філармонії заїжджаємо в квітковий салон за букетом білих троянд для Вікторії. У нас обмаль часу, але я не можу приїхати на концерт без її улюблених квітів. Переконую себе, що з мого боку, це лише жест ввічливості і не більше. Придушую спогади, які рвуться назовні й боляче стискають грудну клітку, нагадуючи, яку жінку я втратив.

Лео йде зі мною за букетом, бо каже, що не любить сидіти сама в автівці. Я згоджуюся, бо страшенно втомився від її причуд, а коли вона буде поруч, то я точно знатиму, що дівчина не утне чогось незрозумілого. Не заздрю її хлопцеві. 

Поки флористка готує для мене букет, Лео зачаровано розглядає якісь дрібні екзотичні квіточки та зелень в горщиках. До деяких підходить ближче і вдихає їх аромат. Якщо їй не подобається, то вона смішно морщить ніс і йде далі, а якщо подобається, то вдихає ще раз й широко усміхається. Якщо дівчина мовчить, то цілком собі стерпний варіант — сам себе підбадьорюю.