РОЗДІЛ 6. ЛЕО

Ми домовилися з Кирилом, що він забере мене в понеділок після пар. Біля мого університету не часто розгулюють чоловіки зі стилем як у Гарві Спектера*, тож я і ще n-кількість студенток без проблем помічає Кирила. Підходжу ближче до нього і коли відкриваю рота, щоб привітатися, то отримую попереджувальний знак рукою — замовкнути. Помічаю AirPods в його вухах і розумію, що він зайнятий. Кілька хвилин мовчки слухаю, як Кирило безжально вичитує когось зі своїх підлеглих. Щиро проймаюся співчуттям до бідолахи з яким він спілкується. Оце комусь не пощастило з босом!

— Поїхали! — коротко кидає Кирило, закінчуючи розмову й сідаючи за кермо.

Не те щоб я очікувала якогось особливого ставлення, але він міг би поводитися зі мною хоча б трохи ввічливіше.

— Поїхали, — бурмочу, сідаючи поруч і навмисне гупаю дверцятами авто з усієї сили.

— Легше! Ти ж не до себе додому заходиш! — роздратовано зиркає на мене Кирило.

Якщо справа стосується його інтересів, я маю поводитися чемно, а коли йдеться про мене — можна робити абияк.

— Якби я так гримнула дверима вдома, вони б уже давно відвалилися. Тож твоє порівняння абсолютно недоречне, — фиркаю у відповідь.

Кирило обережно вливається в потік автомобілів і, після кількох секунд мовчанки звертає на мене увагу.

— То поклич майстра, нехай замінить тобі двері, — несподівано радить він.

— У мене є важливіші справи, — нехай краще за свої двері переживає, а не за мої. — На перехресті поверни ліворуч, — скеровую його до себе додому, щоб переодягнутися у щось більш відповідне для концерту.

Кирило мовчки проїжджає перехрестя й продовжує рухатися прямо.

— І куди ми їдемо? — якби він не сидів за кермом, я б прямо зараз накинулася на нього з кулаками, і мені було б байдуже на його особисті кордони, які він так завзято береже.

— До Поліни, — коротко відповідає, наче це й так очевидно.

— Твоя сестра поїде з нами на концерт? — цікавлюся.

— Поліна допоможе тобі вдягнутися. Я виконав твою умову, тож будь добра — просто зроби те, про що ми домовлялися, — відповідає Кирило, напружено стискаючи пальцями кермо.

— Я намагаюся, але з тобою до біса складно це зробити.

Він божевільний, якщо думає, що мені потрібна допомога з вибором одягу. 

— Я буду одягатися тільки у себе вдома. Знаєш, це таке місце, де люди зазвичай тримають шафи з одягом? — додаю з іронією, боюся, що мої нерви у такому режимі довго не витримають.

— Не впевнений, що у тебе знайдеться щось відповідне для цієї події, — Кирило розвертається до мене й скептично оглядає мій одяг.

Червона шифонова блузка з рукавами-ліхтариками та біла коротка спідниця на запах, схоже, не викликають у нього довіри до мого смаку. Проте його упереджене ставлення до моєї здатності вдягнутися належним чином зовсім не заважає йому витріщатися на мої ноги. 

— Схоже, у твоєму гардеробі немає жодної речі довше колін, а нам це не підходить, — ніяк не заспокоюється Кирило.

Мені до дупи його fashion-експертиза, але дозволяти йому ображати мене в n-ний раз за сьогодні я точно не збираюся.

— Якщо тобі так сильно не подобаються мої речі довжиною до колін, то чому ти витріщаєшся на мої ноги?

Мої слова застають Кирила зненацька.

— Я дивлюся на тебе загалом, а не конкретно на ноги, — Кирило незадоволено блискає на мене своїми темними очима.

Під його гострим поглядом мої щоки червоніють. Над своєю реакцією на нього мені ще треба трохи попрацювати, але, принаймні, я вже краще тримаюся, ніж у перший день нашого знайомства.

— Замість того, щоб узагальнювати мене й молоти дурню, міг би просто сказати, що в мене красиві ноги, — не втримуюся від їдкої усмішки.

— Слухай, якщо для тебе так важливо знати, що я глянув на твої ноги, то гаразд, я на них справді подивився. Задоволена?

— Авжеж. Тепер буду знати, що тобі подобаються мої ноги, — зухвало ворушу своїми ногами й спостерігаю, як на обличчі Кирила з’являється чергова хвиля роздратування.

От цікаво, чому цей багатий, успішний, красивий чоловік, у якого є все для щастя, поводиться як гівнюк? Він завжди такий чи лише зі мною? Невже так складно бути просто привітним із людьми? Поки я розмірковую над цими питаннями, які, ймовірно, так і залишаться без відповіді, Кирило телефонує Поліні. Раз, другий, третій. Безрезультатно.

Припускаю, що він не попередив сестру про свої плани заїхати до неї по одяг для мене. Бо якби сказав, то Поліна б йому розповіла, що вона сама попросила мене допомогти їй із шопінгом. Одягати людей — це те, що в мене виходить дуже добре, навіть ідеально, я б сказала. Тепер мені треба знайти спосіб переконати в цьому цього буркутуна. 

Кирило голосно втягує повітря ніздрями й так само голосно видихає. Він злиться, але ця злість не колюча, а якась втомлено-приречена. Його стан трохи остуджує мій гнів, і я роблю чергову спробу порозумітися з ним.

— Кириле, я маю відповідний одяг. Прошу, поїхали до мене? — вкладаю в прохання м'якість і, можливо, трохи ніжності. Не знаю, чи це його підкупить, але якщо він погодиться, то принаймні проблему з одягом буде вирішено. 

Кирило мовчки хмуриться.

— Навіть якби ми поїхали до Поліни, то все одно не змогли б знайти мені нормальну сукню. Я на голову вища за твою сестру, і в мене груди на розмір більші, — мої аргументи змушують Кирила спочатку поглянути мені в обличчя, а потім уважно пробігтися поглядом по всьому тілу, найдовше затримавшись на грудях.

Від його погляду мої соски твердіють і помітно проступають крізь мереживо бюстгальтера й тонку тканину блузки. Я відчуваю, як моя шкіра повільно нагрівається, а щоки починають палати. Очікую якоїсь їдкої репліки, але, на моє здивування, Кирило нічого не каже — лише піднімає погляд і спокійно зустрічається зі мною очима.

Його реакція додає мені сміливості продовжити.

— У сукні твоєї сестри я виглядатиму як Гулліверка, яка вкрала одяг у ліліпутів. Ти справді хочеш, щоб саме таке враження я справила на твоє оточення? — якщо не це, то що тоді його переконає?