РОЗДІЛ 5. ЛЕО

Я завжди погоджуюся працювати в ательє на вихідних, бо це для мене додатковий заробіток і можливість спробувати ще більше різних видів швейних робіт — від пошиття костюмів і суконь до ручної вишивки чи дрібних замовлень: вкоротити, перешити, звузити, замінити блискавку чи ґудзики. Замовлення бувають різні. Найбільше мені подобається створювати жіночий одяг — від пошуку ідеї до її втілення. Але такі замовлення мені дістаються нечасто, бо їх зазвичай виконують ті, хто працює в «Червоних коралях» на повну ставку. А я тут лише на частковій зайнятості, яка прив’язана до навчання в університеті. Я не скаржуся, бо мені й так пощастило: власниця ательє була доброю подругою моєї покійної бабусі й узяла мене підпрацьовувати ще з першого курсу.

— Лео, вже час додому, — вириває мене з думок Валентина Павлівна. Сьогодні ми разом з нею закінчували весільну сукню для нашої постійної клієнтки. 

— Ти так зачудовано дивишся на це вбрання. Напевно, мрієш про своє весілля? — запитує в мене жінка.

— Ні, не мрію, — втомлено усміхаюся, потираючи рукою чоло. — Але справді тішуся, що ми зробили таку чарівну річ вашими і моїми руками. Акуратно засовую весільну сукню в бавовняний чохол і вішаю на металевий тримач для одягу.

— Ех, Лео, Лео … — Валентина Павлівна хитає головою, надягає піджак і, побажавши мені приємного вечора, виходить за двері.

Сьогодні моя черга закривати ательє, тож я залишаюся трохи довше. Прибираю шматки тканин та ниток з підлоги, розкладаю на свої місця ножиці, маркери, олівці, мірні стрічки, і ще безліч всіляких швейних дрібниць. Зачиняю вікна, вимикаю світло й виходжу на вулицю. Повертаю ключ у замку, вмикаю сигналізацію й полегшено зітхаю. День видався важким, але якщо уявити, з яким задоволенням клієнтка завтра забиратиме свою весільну сукню, то всі зусилля були того варті. Шкода, що я не зможу побачити її реакцію, бо буду на парах.

Відходжу від дверей й здригаюся від несподіваного звуку автомобільного сигналу. Обертаюся і впираюся поглядом в чорну Tesla, що стоїть неподалік. За кермом сидить Кирило й спостерігає за мною через опущене вікно автомобіля. Що в біса він тут робить? Міцно стискаю губи, згадавши нашу вчорашню розмову. Його образливі слова все ще гудуть в мене в голові. Таке не швидко забудеш.

— Маєш хвилинку? — питає Кирило, злегка нахиляючи голову вперед.

— Не маю, — розвертаюся в інший бік і швидко йду вздовж тротуару.

— Я можу тебе підвезти додому, і ми нормально поговоримо, — пропонує так спокійно, ніби ми давні добрі друзі, які зовсім трішки посварилися.

— Нормально — це як? — не дивлюся в його сторону, продовжуючи йти вперед.

— Сідай у машину — дізнаєшся.

Кирило повільно їде поруч зі мною.

— Про що тобі говорити з такою, як я? — вчора він казав, що я йому не подобаюсь, а сьогодні сам мене знайшов. Цікаво, чому?

Ти диви, якщо йому щось треба, то вже й ім’я моє пам’ятає.

— Тобто тобі потрібна допомога від дівчини, яка, на твою думку, годиться лише для несерйозних стосунків? Я правильно тебе зрозуміла?

У цього гівнюка просто безмежні запаси нахабства, якщо він думає, що я згоджуся йому допомагати.

— Мені якраз і потрібні несерйозні стосунки, — Кирило викручує мої слова в чергову образу. От як йому так вдається?

— Слухай, ти справді думаєш, що після всього, що ти мені наговорив, я ось так, ні з того ні з сього кинуся тобі допомагати? 

— Я сподівався, що ми зможемо домовитися, — його діловий тон мене дратує. Він говорить так, наче навіть не розглядає іншого варіанту, окрім того, що я погоджуся йому допомогти. 

Бісить, бісить, бісить!

— Кириле, як ти там казав? Ми з тобою не друзі і ніколи не станемо ними, тому дай мені спокій і шукай собі помічниць деінде, — зупиняюся й змушую себе поглянути йому в очі. Лише на секунду. Щоб не втопитися в їхній темній, холодній безодні. 

Я пришвидшую крок, щоб встигнути перейти дорогу на пішохідному переході.

— Лео, зачекай! 

Кирило глушить мотор, виходить із машини і біжить за мною.

— Ми таки поговоримо! — він перегороджує мені дорогу біля самого пішохідного переходу, але не намагається смикнути за руку чи наблизитися надто близько, тим самим даючи мені достатньо вільного простору.

— Я вже все сказала, тож можеш навіть не намагатися, — гордо задираю голову.

Кирило здається розгубленим, але цього мені замало в якості відплати за його образливі слова. 

— Лео, вчора вийшло непорозуміння, насправді я так не думаю. Ми з тобою просто різні.

— Просто різні? — перепитую з гіркою посмішкою.

— Це типу ти класний та успішний хлопець, який тусується з такими ж дівчатами, а я — нікчема, яка ні на що не годиться в житті. Ну, хіба що для несерйозних стосунків. Це ми вже з’ясували. А далі що?

— Вибач мені, — Кирило нервово проводить рукою по волоссю.

Якби він не був таким придурком, я б, можливо, прийняла його вибачення й не злилася на себе за те, що замилувалася цим його простим, але до біса красивим жестом. Але так — дзуськи!

— Ти просиш у мене вибачення не тому, що шкодуєш про сказане, а тому, що хочеш, щоб я тобі допомогла, — закладаю руки на грудях, намагаючись виглядати більш впевнено перед Кирилом.

— Лео, у мене немає часу шукати іншу дівчину, тому я був би вдячний, якби ти завтра сходила зі мною на концерт і вдала, ніби ми зустрічаємося.

Я мовчки витріщаюся на нього, намагаючись зрозуміти, що могло змусити такого чоловіка, як він, шукати фальшиву дівчину для походу на концерт. У Кирила жахливий характер — це факт. Але він привабливий, успішний, багатий… Невже в таких чоловіків бувають проблеми з дівчатами?

— Я можу дати тобі гроші? — порушує мовчанку між нами Кирило.

— Думаєш, усе можна купити?

— Не все. Але багато чого — можна.

Я й сама це знаю. Вартість тканин для моєї конкурсної колекції одягу — захмарна. Не кажу цього вголос, бо це означало б, що я згодна з ним.