Розділ 4

Кирило

Я дисциплінований, вимогливий до себе та оточуючих, стійкий у своїх щоденних звичках та вподобаннях. Це стосується як роботи, так і інших сфер мого життя. Для мене не пусті слова — графік, план, режим. Я виглядаю бадьоро та зібрано і здатен працювати продуктивно весь день, ніколи не запізнююся на зустрічі і не забуваю речі в різних місцях. В моїй світоглядній системі, ранок має починатися однаково як у будні так і у вихідні — о 5:30 підйом, далі біг, прослуховування подкасту про класичну музику, холодний душ, кава та корисний сніданок і робота. Роботи дуже багато в моєму житті. Вона займає майже 70% мого часу, але я з цим звикся і ця постійна зайнятість, потреба вирішувати складні завдання, приймати відповідальні рішення, рятують мене від поодиноких, але дуже підступних думок «а що могло б бути, якби я не очолив сімейний бізнес після смерті батьків?», «відмовившись від своєї мрії стати піаністом на користь батьківської справи, чи не надто дорогу ціну я заплатив за наш із сестрою добробут і спокій?” Але, якщо мислити раціонально, то по-іншому й не могло бути. На що б ми жили, якби я обрав музичну кар’єру? А що було б з Поліною, якби у мене були постійні концертні тури? Моя сестра і так ледве справилася з втратою батьків, особливо матері, гадаю моя постійна відсутність не пішла б їй на користь. 

Сьогодні вранці я прокинувся о 9:25, а це означає, що моя ідеальна система дала збій. Мало того, що я проспав свій звичний час підйому, я ще й умудрився запізнитися на теніс з Борисом, з котрим мав зустрітися  о 9:30. Пишу другу повідомлення що приїду через пів години, і радію, що завчасно подбав про те, щоб в квартирі Поліни було все необхідне для мене, в тому числі різні комплекти одягу та взуття. Швиденько приймаю душ, запихую у спортивну сумку шорти та футболку і вилітаю з кімнати. Під моїми дверима сидить ображений Моцарт. Певне просився до мене вночі, а я так міцно спав, що навіть нявкоту його не чув.  

—  Вибачай друже! Обіцяю виправитися і купити тобі щось смачненьке, — вибігаю з квартири.

Не пам’ятаю, щоб зі мною коли-небудь таке траплялося. Це точно не добрий знак. А може, то мій організм так реагує на приїзд Артема та Вікторії. Все ж таки, не бачилися більше 4 років, і було б краще для мене, щоб не бачилися ще стільки або й взагалі — ніколи більше. Неприємні спогади ще й досі царапають мене з середини і викликають біль. Я нічого не забув, хоч так щиро намагався. Тож, не знаю, який ґедзь мене вкусив, що я згодився прийти на концерт Вікторії. Що взагалі відчуватиму коли побачу її та Артема разом? З цими думками під'їжджаю до тенісного клубу, паркуюся на закритій території і йду до свого друга, який залипає у свій смарт не помічаючи мене. 

—  Привіт, знову пишеш своїй англійській подружці? —  цікавлюся у Бориса, хоча і так знаю, що я правий. У друга вже рік кохання на відстані. Я в таке не вірю, але він наче справляється — літає то в Лондон то вона сюди. Та чи на довго їх вистачить?

—  Привіт, — міряє мене Борис бадьорим поглядом, — вигляд в тебе не дуже. Це через сьогоднішній концерт чи ще щось трапилось?  

—  Не виспався трохи, а так нічого особливого, — замовчую про свій шалений вчорашній день у квартирі сестри і її нову подругу грубіянку. —  Слухай, раз ти згадав про концерт, то може в тебе є хтось зі знайомих дівчат, які погодяться мені підіграти і назватися моєю дівчиною десь так приблизно на годинку. Але щоб потім без очікувань і драми?  

—  Кіре, ти просиш неможливого, — регоче Борис. —  Мої знайомі дівчата сплять і бачать як ти їм робиш пропозицію і ведеш під вінець. Тож вибач, якщо ти не плануєш продовження, краще тобі пошукати когось менш корисливого і не зацікавленого в тобі. Якщо взагалі такі є. З нашого оточення, я таких не знаю.

— І я не знаю, —  згоджуюся з другом. — А ти підеш на той концерт? 

—  Ще не вирішив. Мене Вікторія також запросила, але ти знаєш моє ставлення до неї, тож я не горю бажанням бачити її. А з Артемом, може, й би перекинувся декількома слівцями, хоча другом після вашого випадку я його не вважаю. Ти й сам в курсі. Тож сенс йти?

— В курсі, але на концерт мушу піти, бо не хочу, щоб вони подумали, що я уникаю їх. 

— Слухай, в тебе ж є Полінка, попроси її, щоб знайшла для тебе подругу на концерт, — пропонує Борис. — Може, хоч в універі, ти ще не встиг розбити всім дівчатам серця і знайдеться серед них хтось підходящий і байдужий до тебе. 

—  Я вже питав сестру. Її подруга, що найбільше мені підходила —  зламала ногу, а інша … —  раптом згадую про ту Лео, яка мене вибісила, але передумую далі говорити. Але друг спіймав мене на півслові.

—  Що інша? 

— Та не важливо. Вона для мене не варіант взагалі.

— Чому? — зацікавлено питає Борис, — завжди думав, що Полінка дружить лише з хорошими і милими дівчатками. З такими якраз і ходити на концерти.

— Так і було до вчорашнього дня, —  Борис дивиться на мене в очікуванні продовження. —  Вчора  Поліна привела до дому свою нову подругу. Вона страшенно вибісила мене. Дівчина точно не мила і не хороша. Тож ні, не варіант. 

—  Вона хоч симпатична? 

—  А до чого тут це? 

— То так чи ні? — випитує друг. 

— Скоріше так, ніж ні. Струнка блондинка, довге волосся і довгі ноги, не пам’ятаю, якого кольору очі чи ще якихось прикмет. Загалом, такий тип зовнішності зазвичай подобається чоловікам, — описую нову подругу своєї сестри.

— Це точно, я ще не бачив її, а вона вже мені сподобалася, — регоче друг. — але й ти також не промах. Запам’ятав, що в неї довгі ноги і навіть не помітив, які очі. Кудись не туди дивився чи як?

— Не знущайся, так вийшло. Але, як я вже казав, вона грубіянка, тому точно не впишеться у формат заходу. І найголовніше — я вже відхилив її кандидатуру і скажем так, трохи різко поспілкувався з нею на цю тему. Тож тепер просити про допомогу не буду. Тим більше в неї. Ні, я знайду когось іншого.