РОЗДІЛ 4. КИРИЛО

Я — дисциплінований, вимогливий до себе і до тих, хто поруч. Стабільний у вподобаннях, стійкий у щоденних звичках. Для мене графік, план, режим — не просто слова, а дії, які визначають мій успіх. Це стосується всього — побуту, спілкування, дозвілля, але передусім — роботи. Роботи в моєму житті багато. Вона займає майже весь мій час. І я до цього вже звик. Постійна зайнятість, нескінченний потік задач, рішення, відповідальність — усе це не лише мій щоденний ритм, а й певною мірою — порятунок. Порятунок від тіней минулого, від запитань, які іноді тихо виникають в моїй голові: «А як би все склалося, якби я не очолив D-КЕРАМІК після смерті батьків?» або «Чи не надто високу ціну я заплатив, коли відмовився від кар’єри піаніста?».

Чесно кажучи, я вже майже забув, як це — мріяти про сцену. Не пригадаю, коли востаннє сідав за піаніно і грав щось для власного задоволення. Музика відійшла, залишившись десь далеко у спогадах, які я ніколи не дістаю з пам’яті. Натомість є інше життя. Справжнє, насичене, конкретне. Відкриття нового заводу. Переговори з німецькими партнерами щодо виробництва клінкеру*. Підготовка до виставки Cevisama**. Це — моє сьогодення. Воно складне, вимогливе, але живе. Воно не вибудується саме по собі — йому потрібен я. І, хоч як парадоксально, я теж потребую його.

У недільний ранок я проспав запланований теніс із Борисом. І все через той клятий концерт Вікторії, через який мені доводиться шукати собі пару. Поки що — безрезультатно.

От який ґедзь мене вкусив, що я взагалі відповів на дзвінок колишньої й погодився прийти на її сольник? Ми не бачилися з Вікторією понад чотири роки, і було б краще, якби не бачилися ще стільки ж. Або й узагалі — ніколи більше.

Неприємні спогади досі печуть нутрощі й викликають глухий біль у грудях. Я нічого не забув, хоч так щиро намагався.

Набираю Борису повідомлення, щоб зачекав мене в ресторані на території тенісного клубу. Можливо, він підкине мені ідею, де знайти дівчину, яка погодиться один-єдиний раз сходити зі мною на концерт, не сприймаючи це як справжнє побачення й не очікуючи серйозних стосунків після цього.

Сідаю в автомобіль і швидко маневрую між поодинокими машинами. Під’їжджаю до тенісного клубу, паркуюся на закритій території й заходжу в ресторан. У цю ранню пору тут більше нікого, крім Бориса.

Сідаю в автомобіль і швидко маневрую між поодинокими машинами. Під’їжджаю до тенісного клубу, паркуюся на закритій території й заходжу в ресторан. У цю ранню пору тут більше нікого, крім Бориса. 

— Знову пишеш своїй англійській подружці? — застаю друга приліпленого до екрана мобільного.

У нього вже рік триває кохання на відстані. Я в таке не вірю, але його, здається, все влаштовує — він літає в Лондон, вона — в Київ. Та чи надовго їм вистачить терпіння?

— А ти знову кажеш це з таким виразом обличчя, ніби я божевільний.

— Ти ж знаєш, що я думаю про твої стосунки.

Я замовляю собі подвійне еспресо без цукру.

Погляд мимоволі ковзає у вікно — за склом корт, на якому грають дві дівчини. Мою увагу привертає білявка з довгим хвостом. У ній є щось від Лео — нової подруги Поліни. Грає вона посередньо, і щоразу, коли м’яч зривається повз ракетку, б’є нею по траві з демонстративним роздратуванням. Рухи різкі, емоційні, з надлишком показовості — більше драми, ніж тенісу.

Я правильно зробив, що відмовився від кандидатури цієї Лео. Вікторія ніколи б не повірила, що я можу зустрічатися з такою, як вона. Думки в голові сплітаються в небажані паралелі, які сам не кликав — але вони вперто вибудовуються, як пасьянс, що ніяк не зійдеться.

— Брюнетка чи блондинка зацікавила? — Борис простежує за моїм поглядом.

— Не зацікавила, — відриваюся від вікна і нарешті зосереджуюся на ньому.

— Тоді чому так довго витріщався на них?

— Блондинка схожа на нову подругу Поліни.

— Симпатичну подругу? — з підозрілою усмішкою питає Борис.

— Та забудь, — відрізаю, даючи зрозуміти, що не хочу продовжувати цю розмову. Є набагато важливіші справи.

— То ти підеш на концерт Вікторії? — питає Борис й знову відволікається на екран мобільного, щоб прочитати повідомлення від своєї дівчини. 

Це страшенно дратує.

— Піду, — відповідаю.

— Ти впевнений, що хочеш цього? 

— Я пообіцяв їй, що прийду. 

— Ти надто зациклений на тому, що подумає про тебе Вікторія, — зауважує Борис. Його телефон сповіщає про нове повідомлення і він знову відволікається.

— Нагадай мені, чому твоя Кейт досі відмовляється переїхати до Києва? 

— З тих самих причин, через які я не переїжджаю до Лондона, — відписуючи своїй дівчині, відповідає Борис. — Друзі, родина, кар'єра. 

— То виходить, що для вас обох кохання менш важливе, ніж друзі, родина, кар'єра?

— Ні, це означає, що важко наважитися на зміни, коли тобі є що втрачати, — відповідає Борис.

— Між вами все надто складно.

— І з ким ти підеш на концерт? — Борис ігнорує мій коментар, плавно змінюючи тему.

— У мене ще немає пари, — знизую плечима.

— Чергою дівчат, охочих із тобою зустрічатися, можна перекрити Хрещатик, а ти кажеш, що в тебе немає пари. Друже, ти це зараз серйозно?

— Я шукаю дівчину, яка б не хотіла зі мною серйозних стосунків, не зашкодила моїй репутації й була хоча б приблизно на одному рівні з Вікторією.

Вікторію перевершити неможливо. Подумки викреслюю цю вимогу.

— Слухай, у тебе ж є Поліна, попроси її допомогти знайти тобі пару на концерт, — пропонує Борис.

— У Поліни немає варіантів, — відповідаю, а в голові знову спливає образ тієї Лео. Я всіма силами намагаюся його звідти випхати, але він нікуди не зникає. 

— Немає варіантів чи ти їх забракував? — Борис, як завжди, примудряється залізти мені в голову і виколупати з неї те про що я намагався змовчати. 

— Яка різниця? — випадково зиркаю у вікно й помічаю, як блондинка смішно стрибає, розмахуючи ракеткою в різні боки. Невже їй таки вдалося виграти?