РОЗДІЛ 3. ЛЕО

Суботній ранок у квартирі Поліни зустрічає мене гучним мейн-кунячим нявчанням та приємним ароматом кави. Щойно виходжу з кімнати в коридор, як цей аромат захоплює в полон мої ніздрі й веде просто на кухню.

Поліна пурхає по кімнаті, наче метелик, готуючи сніданок під треки Harry Styles. 

— Доброго ранку! — висмикую її з кулінарно-музичної ідилії.

— Лео, ти якраз вчасно! — радісно вигукує Поліна, зменшуючи гучність музики на телефоні й витираючи руки об фартух. — Сніданок буде готовий за десять хвилин, а поки можу пригостити тебе кавою.

Вона метушиться, наливаючи мені гарячий напій із кавника.

— Дякую, — беру чашку й роблю маленький ковток. — Дуже смачно.

— Це колумбійська арабіка з нотками шоколаду, — захоплено пояснює Поліна, паралельно помішуючи щось на сковорідці.

— Поліно, дякую тобі за все, але я не зможу залишитися на сніданок, — краще піду, ніж знову сидітиму за одним столом із її грубіяном братом. Впевнена, що він думає так само про мене.

— Це через Кирила? — обличчя Поліни враз стає засмученим.

— Мені справді вже час, — уникаю прямої відповіді. Поліна не винна, що в неї такий брат. 

— Але ми ще обов’язково зустрінемося. Наприклад, у понеділок після пар чи на наступних вихідних? — пропоную, намагаючись якось її втішити.

— Кирило раніше таким не був. Але смерть батьків і розставання з дівчиною сильно його змінили, — Поліна вимикає сковорідку, підходить до кавника й собі наливає кави. 

— Брат покинув навчання в консерваторії, щоб очолити сімейний бізнес. Більшість друзів нашої родини не вірили, що він впорається, але Кирило не лише впорався, а й перевершив усі можливі очікування. 

Вона робить ковток кави й замислено додає:

— Часом мені здається, що успіх надто сильно тисне на нього, вимагаючи все більше й більше енергії. 

— Поліно, гадаю, твоїй гості вже досить деталей із мого життя, — голос Кирила, наче грім серед ясного неба, змушує нас із Поліною здригнутися й синхронно відсьорбнути кави зі своїх чашок.

От і маєш тобі добрий ранок!

Кирило одягнений у білосніжну сорочку та темно-сірий, ідеально пошитий костюм-трійку. Мені страшенно кортить доторкнутися до піджака, розглянути його з обох боків — лицьового та виворітного. Але, мабуть, простіше відкусити собі руку, ніж наважитися підійти до Кирила ближче й попросити дозволу помацати його одяг. Я вже кілька разів пробувала самостійно пошити чоловічий піджак, але поки що моя робота далека від ідеалу, а його костюм — це справжній витвір кравецького мистецтва. 

Кирило, ігноруючи каву в кавнику, готує собі напій у кавомашині, стоячи до нас із Поліною спиною.

Моцарт, вимагаючи уваги, голосно нявкає й активно треться об його ноги.

На моє здивування Кирило нахиляється й ніжно гладить кота по голові. Їхня взаємодія змушує мене посміхнутися. Ненадовго. Бо раптом він ловить мій погляд, вирівнюється й одразу прибирає руку від Моцарта. Бере чашку з кавою, обходить стіл і, не глянувши в мій бік, прямує до виходу з кухні.

Йому не подобається, що я ще й досі тут.

— Кіре, я придумала, як тобі допомогти! — раптом радісно вигукує Поліна саме в той момент, коли він уже майже виходить із кімнати.

— І з чим саме? — Кирило зупиняється й дивиться на сестру із зацікавленням.

— З пошуками дівчини! — заявляє Поліна. — Ти можеш піти на концерт Вікторії з Лео.

Ці слова змушують мене поглянути на Кирила. А він, ніби тільки на це й чекав, миттєво ловить мій погляд своїми темними очима, заганяючи в зніяковіння. Він дивиться на мене доти, доки я не відводжу погляд першою.

— Ні, я не можу піти з нею, — спокійно відповідає Кирило, вперто не називаючи мене на ім’я. Хоча я впевнена, що він його запам’ятав.

— Це найгірший з усіх варіантів, — уважно спостерігає за мною, ніби хоче остаточно переконатися, що до мене дійшов зміст його слів.

Не те щоб я горіла бажанням іти на якийсь безглуздий концерт із таким похмурим типом, як Кирило, але його категоричне «ні» зачіпає мою гордість.

У мене довге світле волосся, сині очі, натуральні пухкі губи, струнка фігура. Я знаю, що виглядаю добре, і аж ніяк не можу бути найгіршим варіантом для компанії на концерт. 

— Чим я тобі не підходжу? — несподівано навіть для себе питаю. 

— Кіре, серйозно, чому не Лео? — підтримує мене Поліна.

Ми вдвох зацікавлено витріщаємося на нього.

— Поліно, почнемо з тебе, — Кирило робить кілька кроків до нас, ставить чашку на стіл, щоб звільнити руки для жестів. Зараз він говорить не як брат, який піклується про свою сестру, а як керівник на нараді зі своїми підлеглими — Коли я казав тобі, що справа делікатна та особиста, то мав на увазі, що не варто розповідати про це всім навколо. Ти маєш розуміти й оцінювати ризики такої інформації. Це — не жарти!

— Розслабся, я не збираюся нікому нічого розповідати, — намагаюся трохи зменшити градус Кирилової злості.

— Так, а тепер відповідаю тобі, — тицяє пальцем в мої сторону, знову не називаючи ім’я. — По-перше, я не довіряю незнайомцям. Так, ти допомогла моїй сестрі, і я вдячний за це. Але ми з тобою аж ніяк не друзі й не станемо ними. По-друге, з такими дівчатами, як ти, я б ніколи в житті не зустрічався. Ніхто з мого оточення не повірить, що ти моя дівчина.

Це найобразливіше, що я коли-небудь чула про себе.

— З якими? Такими, як я? — мій інстинкт самозбереження, здається, остаточно зламався, бо я таки хочу почути все те гидке, що він про мене думає.

— Ти виглядаєш як дівчина для несерйозних стосунків, — зневажливо проходиться по мені поглядом. — На таких як ти не одружуються, з такими не знайомлять друзів і батьків, і з такими не ходять на концерти у філармонію.

Він робить паузу й додає:

— Я достатньо вичерпно відповів на твоє питання?

— Кіре, годі! — втручається Поліна, а я від ошелешення не встигаю обізвати його всіма лайливими словами, які знаю. Не скажу, що їх багато, але кожне з них точно варте цього засранця.