Розділ 3

— Ні, про це не може бути й мови, — одразу відмовляється Кирило. 

Не те щоб я сподівалася на щось більше від нього чи хотіла піти на той дурний концерт, але все ж таки цікавість бере гору. Я дуже хочу дізнатися причину такої категоричності щодо мене. Так, ми не дуже поладили з ним, але ж я точно не найгірший варіант на роль несправжньої дівчини. Мене злить, що я взагалі про це думаю. Певне його відповідь зачепила моє самолюбство і з цим нічого не зробиш. Зрештою, я знаю, що виглядаю добре і впевненості в собі мені не позичати. Світле волосся, сині очі, густі вії, натуральні губи, гострий носик. А ще в мене струнка фігура і довгі ноги. Так, зовнішність стереотипна, зазвичай таких дівчат вважають тупенькими і не здатними ні на що, тому мені часто доводиться ламати уявлення про блондинок. На щастя, в більшості випадків успішно, хоча й гіркий досвід також маю. Але всі ми набиваємо власні ґулі, тож я до цього ставлюся легко. Чому Кирило відсіяв одразу мене як варіант справді не розумію. 

— А чим я тобі не підходжу? — питаю у хлопця, той помітно здивований. Певне не думав, що я про таке запитаю в нього.

— Кіре, серйозно, чому не Лео? — підтримує мене Поліна.

Ми обоє очікувально дивимося на нього і чекаємо відповіді. 

— Ви мене сьогодні доведете, — обурюється Кирило. — Поліно, почнемо з тебе. Коли я казав тобі, що справа делікатна та особиста, то мав на увазі, щоб ти не розповідала про це всім навкруги. Ти маєш розуміти і оцінювати ризики подібної інформації. Це не жарти! А ти, здається, вже доросла дівчинка. 

— Розслабся, я не збираюся нікому нічого розповідати, — намагаюся трохи зменшити градус розлюченості Кирила, але виходить не дуже.  

— Так, а тепер відповідаю тобі, — хлопець переключається на мене, але навіть не називає мене на ім'я, ніби спеціально підкреслюючи своє зневажливе ставлення. — По-перше, я тебе не знаю і не довіряю тобі. Так, ти допомогла моїй сестрі і я щиро подякував за це. Ми в розрахунку і вже точно не друзі чи близькі знайомі.  По-друге, з такими дівчатами як ти, я б ніколи не зв’язався. Тому ніхто не повірить, що ти моя дівчина. Та я й сам би собі не повірив, — пояснює Кирило. Його слова сильно зачіпають, але раз я вже запитала, то нехай договорить до кінця.

— З якими, такими як я? — уточнюю в Кирила, але наперед знаю, що він нічого доброго мені не скаже. 

— Ти виглядаєш як дівчина для не серйозних стосунків. З такими можна провести ніч, щоб забутися, але на таких не одружуються, з такими не знайомлять друзів та батьків  і з такими не ходять на концерти. 

— Кіре, годі вже! — втручається Поліна. — Що на тебе найшло і що за дурню ти несеш? 

— Ви хотіли почути мою відповідь — маєте. На правду не ображаються чи як там кажуть, — кидає на останок  і йде геть.

— Мені так соромно за нього. Лео, вибач будь ласка. Чесно, не знаю, яка муха його вкусила сьогодні. Кір зазвичай не такий різкий і грубий, — знову виправдовується Поліна.

Я розумію, що вона не винна, в тому, що має такого брата, бо рідню не обирають. Тож переборюю своє наростаюче бажання зірватися і піти геть. Бо куди мені зараз — вже майже північ, надворі продовжує лити дощ. Я, звісно, люблю романтику, але захворіти страшно боюся, тож мокнути під дощем і бродити нічним містом — це точно не мій варіант. Хто тоді за мене ходитиме на пари і на роботу в ательє?

— Все нормально, я не образилася на тебе, а на думку твого брата мені плювати, бо я знаю, що в мене все буде добре, — відповідаю дівчині, хоча слова Кирила глибоко засіли в голові, пробралися всередину і боляче поколюють в районі серця. Та я мало не пустила сльозу, а це вже щось та й означає, бо я дуже рідко плачу. 

Ми з дівчиною йдемо у вітальню і вмикаємо Нетфлікс, беремо по відерцю фісташкового морозива і поринаємо в перегляд детективного серіалу. Обговорюємо сюжет і розуміємо, що у нас є багато спільних кіновподобань. Поліна більше не згадує про брата, тому наше спілкування виходить легким та приємним. Не з чулися, як ми вже плавно відволікаємося від серіалу і розмовляємо про наш універ. Обговорюємо викладачів, деякі з них у нас спільні, ділимося цікавими випадками із студентського життя та своїми враженнями про лекції та практичні заняття і сходимося на тому, що хотілося б більше сучасного досвіду та воркшопів від фахівців зі своєї профільної сфери, а не тих, хто сухо викладає теорію за методикою, яка давно застаріла.

 Я розповідаю Поліні, що працюю над двома колекціями одягу, які планую представити журі на конкурсі магістерської програми від Французького інституту моди, а Поліна ділиться зі мною переживаннями щодо майбутньої практики, яка має розпочатися з понеділка. Моцарт сидить біля нас на дивані і час від часу лащиться до Поліни. Інколи зиркає на мене. Уявлення не маю, що в цього мейн-куна в його кудлатій голові. Добре, що хоч не нападає на мене як Кирило, бо якби ще й кіт поставився до мене вороже, то я б точно подумала, що в мене якась не така карма.

— Лео, мені з тобою так добре і приємно спілкуватися, ніби ми знайомі цілу вічність, — усміхається Поліна вигортаючи останні ложки морозива зі свого відерця. Я підсовую їй ще половину свого, бо ніяк не можу з ним впоратися. І дівчина з радістю береться за морозиво. Як тільки в неї це все вміщається?

— Це взаємно. Хоча й трохи дивно, бо ми швидко з тобою здружилися. В мене зазвичай так не буває, я довше пізнаю людей, — кажу Поліні, — Відкрию тобі страшну правду, ще вранці я готова була тебе чимось стукнути, бо твій герой добряче так наломав мені плани на сьогодні. Але потім ти усміхнулася мені і хіба я могла встояти! 

— Він не мій герой, — заперечує Поліна і трохи нітиться, ніби їй соромно. Але чому? — Недавно стався один не дуже приємний випадок пов'язаний зі мною та цим Романом. І він все неправильно зрозумів, але, сподіваюся, що такого більше не повториться. В іншому випадку доведеться поприсити Кіра, щоб допоміг розібратися з ним.