Розділ 2

— Поліно, хто це така? — здивовано і трохи роздратовано запитує чоловік не спускаючи з мене погляду, ніби я якась злочинниця спіймана на гарячому.

— Кіре — це Лео, мою подруга. Лео — це Кір, мій старший брат, — спокійно знайомить нас Поліна, розгладжуючи своєю енергією напруженість, що так і пре з її брата.  

— Я знаю всіх твоїх подруг. А цю дівку бачу вперше, — тицяє в мене пальцем Кирило. 

Мені неприємно, що він так відгукується про мене, але я чемно вирішую змовчати і не втручатись в їхню розмову, бо сама, якщо чесно не знаю, що б подумала на його місці. 

— Поліно, скажи чесно, ти лесбійка? — раптово випалює Кирило. — Якщо так, я не маю нічого проти, але не приховуй свою партнерку від мене. І не вигадуй різних історій, гаразд? 

Він виглядає таким серйозним і схвильованим водночас. Помітно, що переживає за сестру. Але його припущення мене потішили і я не втрималася і тихо хіхікнула. 

— Що такого смішного я сказав, — розгнівано зиркнув на мене Кирило.

— Кіре, та годі тобі! — заливається сміхом Поліна. — Лео справді моя подруга. І до твого відома мені поки що хлопці подобаються, але якщо щось зміниться, я тобі скажу.

Кирило хмуриться ще більше. Виглядає як найчорніша грозова хмара. За вікном голосно б’є грім, а небо різко темніє. В погоди сьогодні настрій як в Поліниного брата і це мене зовсім не тішить, бо додому якось треба буде добиратися. Кирило мовчки розглядає мене без крихти сорому на своєму ідеальному обличчі. Я візуалка та естетка, тому не буду лукавити, він — типовий красень. Хоча й трохи злий та похмурий. Кирило пробігається поглядом по моїх ногах, а потім піднімається вище. Мені стає трохи незручно від його погляду, бо я стою лише у футболці дівчини на голе тіло, яка ледве прикриває мою дупцю. Ну що поробиш, не очікувала я, що мені доведеться ще й з братом Поліни знайомитися.  Та ще й в такій обстановці. 

— Кирило, несором мені дівчину, — помічає Поліна мою розгубленість і відправляє брата з кімнати, даючи можливість мені вдягнутися. Той мовчки йде геть, але відчуваю, що це ще не кінець нашого "теплого" знайомства.

— Вибач, я не думала, що він сьогодні приїде, — виправдовується Поліна. — Кір хороший, хоч на перший погляд може здатися інакше.

— Все гаразд. Я вдягнуся і поїду додому. Не буду вам заважати. 

— Лео, ти ж навіть моєї фірмової кави не скуштувала, — по-дитячому ображається Поліна, ніби не розуміє, що мене напружує її брат і я хочу пошвидше піти геть, щоб не бачитися з ним.

— Давай іншим разом, — натягую свою футболку і шорти, роблю пучок з волосся і виходжу з кімнати. Йду через вітальню до виходу. Поліна і Моцарт чимчикують слідом за мною.

— Давай я тобі хоч таксі викличу. Поглянь що за вікном робиться? — розгублено пропонує дівчина.

— Дякую, але не треба. Мені не так вже й далеко додому, якось доберуся, — відмовляюся, бо не хочу користуватися її добротою і не хочу почуватися в боргу перед нею.  

— Я тебе нікуди не відпущу! — дівчина загородила мені дорогу і не дає пройти. — Не хочу, щоб ти захворіла і то було на моїй совісті. 

Що за день сьогодні відстійний в думках обурююся, але киваю дівчині в знак згоди, бо вже не має сил на суперечки, і та береться викликати мені таксі. 

— Поліно, я все ще чекаю пояснень, — нагадує про себе Кирило.  

— Що тобі не зрозуміло з фрази «Лео моя подруга»? — злиться на брата Поліна. 

— Звідки взялася ця подруга? — питає Кирило тепер вже не звертаючи на мене жодної уваги. Ніби я пусте місце.

— З парку, — спокійно відповідає Поліна. 

— Не дратуй мене Поліно, бо я і так на межі.

— Я серйозно кажу. Ми сьогодні познайомилися з Лео в парку. 

—  І ти превела її до дому? Дівчину з парку? —  перепитує Кирило очевидне. —  Поліно, ти в своєму розумі? 

—  Так, з мене досить, —  злюся. —  Я може не королева Великобританії, але і не привид, щоб говорити про мене так, ніби мене тут не має і тим більше не якась злодійка. 

—  Кіре, ну що задоволений. Ти цього добивався? —  кинулася мене захищати Поліна. —  Лео, між іншим, мене сьогодні врятувала від двох бовдурів в парку. 

Кирило одразу міняється в обличчі. По ньому видно, що він страшно переживає за сестру. Це викликає повагу, навіть попри його гидку поведінку. 

—  Вони тобі щось зробили. Як це сталося?

Поліна коротко переповідає історію з парку, а Кирило час від часу поглядає в мій бік, дивиться з недовірою, але вже не так вороже. Його очі  набирають тепла і стають більше схожими за кольором до Поліниних. Він ставить сестрі ще декілька уточнюючих запитань, щось занотовує в телефон і переключає свою увагу на мене. 

—  Вибач, не розібрався з ситуацією. В знак вибачення  відвезу тебе додому, —  звертається до мене Кирило чим мене трохи шокує, бо не кожен на його місці вибачався б.

Але мені всеодно неприємно від цієї ситуації і сам Полінин брат не викликає в мене довіри як людина. Надто зверхній і дівчині, вочевидь, не дає вільно дихнути. Ця опіка та контроль трохи не здорові. Поліні 22 роки, а вона зайвого кроку не може зробити без братового одобрення. Що це за Середньовіччя таке?

—  Не треба нікуди мене відвозити, я поїду на таксі, —  відмовляюся від допомоги Кирила. —  Поліно, ну що там? —  запитую дівчину, яка шукає мені машинку.

—  Підвищений попит на таксі. Складно буде вловити автівку, —  розгублено відповідає дівчина, але одразу знаходить рішення. —  Кіре, може краще нехай Лео лишається сьогодні в мене? Дивись яка негода за вікном? Куди її відпускати в таку погоду? 

Той на коротку мить переводить погляд на мене, робить в голові якісь свої висновки і схвально киває сестрі. Поліна в захваті. Спочатку обіймає брата, а потім бере мене за руку і веде назад до вітальні. Я зітхаю, але піддаюся і нехай вже цей дивний день пошвидше закінчиться.