РОЗДІЛ 2. ЛЕО

— Поліно, хто це? — здивовано запитує брюнет, не соромлячись розглядати мене своїми глибокими карими очима. Здається, якщо вдивлятися в них достатньо довго, можна провалитися в їхню темряву — так само, як Аліса* в кролячу нору. Але ні, пригоди мені зараз ні до чого.

— Кіре, це Лео. Моя подруга! Лео, а це Кір — мій брат, — знайомить нас Поліна, намагаючись своєю привітністю розрядити напругу, яка так і пре з її брата.

— Я знаю всіх твоїх подруг, а цю бачу вперше! — обурюється Кір.

Мені неприємно чути, як знеособлено він про мене говорить, але я вирішую змовчати, щоб не створювати Поліні зайвих проблем. Як тільки її брат вийде з кімнати, я перевдягнуся у свій одяг і спокійно поїду додому.

— Поліно, скажи чесно, ти лесбійка? — Кирило робить ще одну спробу з'ясувати, хто я така і що роблю в кімнаті його сестри. — Знай, я не маю нічого проти. Але не треба приховувати свою партнерку від мене чи вигадувати різні історії. Окей?

Він виглядає водночас серйозним і схвильованим. Видно, що щиро переживає за сестру. І за це він отримує від мене маленький плюсик.

— Кіре, Лео справді моя подруга, — м’яко відповідає Поліна. Здається, що заспокоювати брата для неї — звична справа. Вона робить це без крихти роздратування чи обурення.

Кирило супить свої густі чорні брови, виглядаючи як похмура грозова хмара, яка зжерла всі інші милі хмарки довкола й усе одно не наситилася. За вікном різко б’є грім, небо темніє. Погода сьогодні має такий самий перемінний настрій, як Полінин брат — і це мене зовсім не тішить. Додому ж якось треба дістатися…

Кирило повільно опускає погляд з мого обличчя на футболку, яка ледь прикриває мою дупцю. Мої щоки миттєво червоніють.

— Кіре, не сором мені Лео! — обурено вигукує Поліна, помічаючи мою розгубленість на обличчі. Вона виштовхує брата зі своєї кімнати, даючи мені можливість заспокоїтися.

— Вибач, я не думала, що він сьогодні приїде до мене, — зітхає Поліна. — Кір насправді хороший, хоч на перший погляд може здатися повним придурком.

— Все гаразд. Я зараз поїду додому. Не хочу вам заважати.

— Лео, ти ж навіть моєї фірмової кави не скуштувала! — по-дитячому ображається Поліна, ніби не розуміє, що мене напружує її брат і я зовсім не горю бажанням з ним перетинатися.

— Наступного разу обов’язково скуштую, — кажу, натягуючи свої футболку й шорти. Швидко збираю волосся у пучок і виходжу з кімнати. Йду через вітальню до виходу. Поліна та Моцарт чимчикують слідом.

— Давай я хоча б таксі викличу. Поглянь, що за вікном робиться! — розгублено пропонує Поліна.

— Не треба, я доберуся на метро, — відмовляюся. Не хочу користуватися її добротою й почуватися в боргу перед нею.

— Таксі, або я тебе нікуди не відпущу! — наполягає вона, загороджуючи мені дорогу й не даючи пройти в коридор. — Не можу допустити, щоб ти промокла й захворіла через мене.

От що за відстійний день сьогодні? Обурююся подумки, а в реальності лише схвально киваю і диктую їй свою адресу. Якщо вже так хоче, нехай викликає те таксі. 

— Поліно, я все ще чекаю пояснень, — голос Кирила змушує мене здригнутися не менше, ніж грім за вікном.

— Що тобі незрозуміло з фрази «Лео — моя подруга»? — Поліна роздратовано зиркає на брата, не відриваючись від телефона.

— І звідки взялася ця подруга? — його швидкий погляд змушує мої щоки знову горіти. Я, наче злодійка, ніяковію й опускаю голову.

— Подруга взялася з парку, — спокійно відповідає Поліна, продовжуючи шукати таксі в додатку.

— Не жартуй зі мною, Поліно, бо моє терпіння і так на межі!

— Я серйозно кажу. Ми з Лео познайомилися сьогодні в парку.

— Так, з мене досить! — рішуче обриваю його грубощі. — Слухай, я, може, й не королева Великої Британії, але й не привид, щоб говорити про мене так, ніби мене тут немає!

Я змушую себе підняти голову й подивитися йому прямо в очі. Впевнено. Наскільки взагалі можу витиснути з себе ту впевненість.

— Кіре, ну що, задоволений? Ти цього добивався? — Поліна кидається мене захищати. — Лео, між іншим, сьогодні мене врятувала.

«Врятувала» — це, звісно, перебільшення, але, судячи з того, як миттєво змінюється вираз обличчя Кирила, нехай буде «врятувала».

— Що сталося? — У Кирилові явно живуть дві особистості: пихатий придурок і турботливий брат. Друга начебто цілком нормальна. Шкода тільки, що проявляється набагато рідше, ніж перша.

Поліна коротко переповідає історію з парку, і його погляд, здається, теплішає. Ну, може, градуси на два-три за Цельсієм. Хоча я не впевнена — те́пло мені може бути не від його вдячності, а тому, що він надто довго на мене дивиться. Його очі — чорна діра, яка затягує, підпалює зсередини й плутає думки. Бісить, що я почуваюся саме так.

— Вибач, не розібрався із ситуацією, — звертається до мене Кирило. 

З таким холодним виразом обличчя, як у нього зараз, складно повірити у щирість його вибачень. Це неймовірно мене дратує, але, щоб не погіршувати ситуацію, я все ж схвально киваю йому у відповідь.

— Я відвезу тебе додому, — він встає з дивана й хапає з тумбочки ключі від машини.

— Я поїду на таксі, — відхиляю його пропозицію. 

Мене геть не приваблює перспектива їхати з ним в автомобілі і десь, до прикладу, на півдорозі до мене застрягнути в заторах. Напруга між нами так і не розгладилася, тож є великі шанси, що як тільки ми залишимось на одинці, то повбиваємо одне одного. 

— Поліно, ну що там? — обертаюся до дівчини ігноруючи роздатований вираз обличчя Кирила. 

— Підвищений попит на таксі, — розгублено відповідає Поліна. — Кіре, може, Лео залишиться в мене на ніч? Дивись, яка гроза за вікном.

Кирило знову переводить погляд на мене, робить у голові якісь свої висновки й киває сестрі. Поліна в захваті. Спочатку обіймає брата, а потім бере мене за руку й садить на диван у вітальні.

Я приречено зітхаю. Нехай цей дивний день швидше закінчиться.