РОЗДІЛ 1. ЛЕО

Чорна п’ятниця, але не в хорошому сенсі цього слова.

Мій ранок почався з провалу. Першу пару з художнього проєктування одягу я проспала, а це означає, що доведеться відпрацьовувати заняття, бо інакше мене не допустять до заліку. Я не відмінниця, але четвертий курс університету хочу закінчити з нормальними оцінками. 

У квартирі немає води, а отже волосся помити я не зможу. Поки злюся на весь світ, на мобільний приходить повідомлення про відключення води в нашому районі. І що мені з цієї інформації зараз? Хіба не можна було надіслати попередження вчора, щоб це справді мало сенс? Моєму обуренню немає меж. Та в університет усе ж доведеться йти, бо цього місяця я й так пропустила чимало занять. Тішить хоча б одне: не дарма. Вдалося відкласти трохи грошей із додаткових годин роботи у швейному ательє, а зайвими вони точно не будуть.

Роблю на потилиці більш-менш пристойний високий хвіст — переконана, що людство ще не вигадало вдалішої зачіски для немитого волосся. Вдягаю джинсові шорти з високою талією та укорочену футболку. Під очима синці, тож наношу трохи консилера, щоб хоч якось їх замаскувати. Дивлюся на себе в дзеркало — могло бути й краще. Але часу на довге чепуріння немає, тож підбадьорливо усміхаюся собі, взуваю кеди, хапаю тубус з ескізами й вибігаю з дому. Я живу в пішій доступності від свого університету, тож ще встигаю на другу пару. 

Дорогою не стримуюся — зазираю в кав’ярню по капучино з вишневим сиропом. Для мене це найкраще заспокійливе у світі. Після кількох ковтків п’ятниця вже не здається такою чорною, а ранкове відключення води — майже пробачене службі водоканалу.

Прискорюю ходу, щоб не запізнитися.

— Допоможіть! — раптом чую зовсім близько.

Обертаюся на крик і бачу, як за кілька метрів від мене дівчина намагається вирвати свою сумку з рук злодія. Вона міцно тримає її за ручку й тягне на себе. Хлопець робить те ж саме. Він худорлявий і невисокий, тож я, не вагаючись, викидаю своє недопите капучино у смітник, підходжу ближче й починаю лупити його з усієї сили своїм тубусом.

Мій план спрацьовує. Від несподіванки злодій одразу відпускає сумку, і дівчина разом із нею гепається на траву.

Горе-злодій перемикає свою увагу на мене.

Упс! Про це я якось не подумала. Не встигаю відскочити, як хлопець хапає мене за руку. Смикаюся, намагаючись вивільнитися, але марно. Ну ось і награлася в супержінку! 

Озираюся навсібіч у пошуках підтримки, але, як на зло, довкола нікого. Дівчина, якій я щойно допомогла, все ще сидить на траві з наляканими очима, міцно стискаючи свою сумку в руках. 

— Допоможіть! — щосили кричу, вертячи головою в усі боки. Чесно кажучи, іншого плану, як позбутися зловмисника, я не вигадала.

— Ти чого горлаєш, як ненормальна? — занадто спокійно, як для злочинця питає хлопець. Зовсім не схоже, що він хоче мене налякати. Навпаки, ніби намагається заспокоїти.

Я перестаю крутити головою й уважно дивлюся на нього.

— Заспокоїлася? — уточнює незнайомець.

Мені таки не почулося. Але це ще не означає, що я йому довіряю.

— До-по-мо-жіть! — роблю ще одну, вже менш впевнену спробу покликати когось на допомогу.

Красиві блакитні очі, прямий ніс, акуратні губи, густий доглянутий білявий чуб. Правильні, гармонійні риси обличчя. На зап’ясті дорогий спортивний годинник Garmin*. Хлопець зовсім не схожий на типового вуличного грабіжника. 

— Я не злодій, — незнайомець нарешті відпускає мою руку.

— І я маю повірити тобі на слово?! — користуюся моментом і відступаю на крок назад.

— Арсен, — представляється він, залишаючись на місці, щоб не сполохати мене.

Я хмурюся, мовчки намагаючись зрозуміти, що тут взагалі відбувається.

— Мене друг попросив вдати злодія, — пояснює цей Арсен, кидаючи погляд на дівчину, яка вже підвелася з трави й обтрушує одяг. — Вона мала покликати на допомогу, а мій друг — героїчно втрутитися. Але ти зірвала всі плани.

— Ви б іще коня пофарбували в рожевий і приперли сюди для більшого ефекту! — роздратовано зводжу очі до неба. Мій день остаточно зіпсований. Через цих недогероїв я тепер і на другу пару не встигаю.

Арсен лише усміхається.

— Повір, якби я знав, що мене відлупцюють тубусом, то нізащо б не погодився на цю авантюру! — милі ямочки з’являються на обличчі Арсена, але сьогодні мене ними не пройняти.

— Ти ще мало отримав, — бурмочу, піднімаючи з трави свій тубус, і збираюся йти геть.

— Привіт, я Поліна! — дівчина, через яку все це почалося, нарешті приходить до тями й несміливо протягує мені руку. Спершу я хочу проігнорувати її, але в неї такий розгублений погляд, що просто не можу цього зробити.

— Лео, — коротко представляюся.

— В тебе таке незвичне ім’я, — дивується Поліна.

— Це скорочено від Елеонора. Але мені не подобається моє повне ім’я. Лео звучить набагато краще, — чомусь пояснюю їй, хоча, здавалося б, мала б злитися на неї.

— Тобі личить твоє ім’я, — привітно усміхається Поліна. Вона виглядає приблизно мого віку: миловидне обличчя з виразними вилицями, коротке темно-русяве волосся, очі теплого карого відтінку, маленький носик, пухкі природні губи.