Імпровізація

Ти і я… Нас океаном несе.

 В ньому ми можемо все…

С. Вакарчук

То була ніжно-синя сукня. Вона випливла з-за рогу і одразу почала притягувати погляди усіх перехожих. На протилежному боці площі здавалось, наче володарка сукні опинилась в незнайомому місці і якось інтуїтивно вгадує дорогу.

- О, яка!

Серед міста височіли двоє полісменів. Один із них був обернений обличчям до площі, і його очі по власній волі впилися в ніжно-синю сукню, що грайливо розвівалася під вітерцем серпневого полудня. Напарник, побачивши захоплення в очах товариша, обернувся, і його погляд   теж пірнув в блакитне диво. То була довга до самої землі сукня, що кокетливо рухалася від кроків її володарки.  А коли вітер шалів, здавалось, що сукня летить над бруківкою Львова.

Несподівано володарка ніжно-синьої сукні поміняла траєкторію руху і обернулась обличчям до тих двох велетів, що застигли на протилежній стороні площі. Дівчина зупинилась, і ті двоє побачили широкий виріз сукні, що безцеремонно відкривав ледь-ледь засмаглі плечі. Хлопці не відривали очей від видива. А той, що обернувся, не повірив своїм очам:

- Я її знаю…

Він якусь мить ще вдивлявся на протилежну сторону площі, вивчав дівоче обличчя. Так, це була вона! І з кожним кроком красуні в його сторону він пересвідчувався в тому.

Серце загупало у грудях, і він відчув, як усмішка розриває обличчя. Хлопець пішов назустріч… Коли між ними залишилась стрічка площі, по якій проїжджали авто, їхні очі зустрілись. Вони обоє завмерли в отому вируючому середмісті.

Трамвай на мить заховав їх один від одного, а коли його важке тіло повільно звільнило перехід, їхні очі знову зустрілись. Патрульний рушив через дорогу до дівчини.

- Привіт!

- Привіт! Який же маленький Львів!

- Таки маленький… Що ти тут робиш?

- З друзями… Відпочиваємо…

- А де ж вони?

- На Галицькій в кав’ярні…

- Хтось із Хмельницького?

- Ні, ти їх не знаєш. Наталя, Оксана, Коля…  А я мала зустріч ще з однією подругою (віднедавна живе у Львові). Засиділись трохи. От і вивчаю Львів…

- Ходімо, я проведу.  Галицька в тій стороні.

Велет ішов трохи позаду, його очі вперто вивчали середмістя і косили на супутницю: на її розкішне волосся,  на вигини плечей, що вигулькували на світ Божий, коли пасма кіс злітали в волошкове небо Львова, на стрункий стан, що проглядався через блакитну тканину, коли вітер губився в складках сукні.

Вони перейшли площу мовчки. Враз порівнялись, і їхні очі знову зустрілись. В їх думках роїлись питання, кожне з них було водночас важливим і таким, що втратило сенс. Обоє мовчали.

- Ось і Галицька.

- Дякую. Без тебе я справді заблукала б!

- Якщо щось – звертайтесь! – бадьоро промовив його голос, а в очах читалась легка печаль.

- Добре, -  усміхнулась дівчина. Вона хотіла щось додати…, але стрималась, не наважилась, не змогла…  Постать в ніжно-синій сукні віддалялась, а він пильнував кожен крок дівчини, поки її не поглинуло нутро найближчої кав’ярні…

Полісмен повертався до свого напарника. Його очі байдужо блукали по величній архітектурі, а в душі зависла нота суму, вона звучала тихо, але настирливо.

- Ну ти й везунчик! Звідки таку кралю знаєш? Познайомиш? – очі товариша горіли заздрістю і цікавістю.

- Не знайомиться! – відрізав, і до ноти суму додалась нота ревнощів.

- Слухай, не будь шкурою! В тебе ж їх стільки!.. Познайом. Ви ж (на скільки я зрозумів) не в стосунках.

- Я ж сказав: не знайомиться.

Очі обох велетів зустрілись. Напарники якусь мить дірявили один одного поглядами.

- Ну добре, не парся. Не знайомиться – значить не знайомиться! - здався той, що першим побачив красуню.

- Ну от і добре, - погодився товариш .- Обійду ліву сторону і Галицьку…

Він стояв уже другу годину, впиваючись поглядом у вікна та двері кав’ярні. Вітер не стихав і нагло розносив по усіх усюдах аромат кави. В голові у велета мантрою повторювалось одне ім’я – Коля. Він згадував, як красуня м’яко його вимовила…, чи, можливо, йому це здалося? Ноти суму і ревнощів по черзі звучали в його серці. Що ж він тут робить? Що? Якась сила змушувала його пильнувати й далі ту кав’ярню. Може, за тих десять хвилин, що він відлучався, вони встигли вийти? От халепа…, халепа! І його сині, як сьогоднішнє небо, очі палали з-під козирка бейсболки…

Що це?! З кав’ярні почав виходити якийсь люд: попереду йшла пара, до них приєдналася дівчина, потім ще якась пара. І… ніжно-синя сукня знову зацвіла на вулиці. Дівчина йшла, дивлячись в екран телефона. Певно, відписувала комусь. Велет миттєво витяг свій гаджет і натис кнопку виклику. Поки патрулював, з’ясував, що її номер є в контактах, але не наважувався телефонувати. Але тут нота ревнощів зазвучала сильніше, і він автоматично здійснив виклик. У вусі почулись гудки, а серце так забухкало, що якби хто проходив поруч, то почув би це шалене биття.