Розділ 2: Вода хоче додому

Андрій не став чекати ранку. Жах, що піднявся з дна колодязя, випалив його професійну витримку. Він застрибнув у машину, відчуваючи, як серце гупає об ребра, наче спійманий звір. 

— Це просто галюцинація. Гіпоксія. Метан у шахті, — шепотів він, втискаючи педаль газу в підлогу.

Німецький двигун ревів, але село не відпускало. За кілометр від околиці сталося те, чого не міг пояснити жоден автосервіс. Лобове скло раптово почало вкриватися вологою. 

Не зовні, а зсередини. 

Вода текла густими потоками прямо з дефлекторів кондиціонера. За секунди салон перетворився на акваріум.

Андрій вдарив по гальмах, але педаль провалилася в м'яку, слизьку масу. Машина зупинилася сама собою прямо посеред поля. Він спробував відчинити двері, але їх наче приварило. Тиск води всередині зростав, здавлюючи йому груди. Повітря закінчувалося, а крізь скло він бачив, як з-під землі піднімається густий, рожевий туман, що пахнув річковим мулом і... материнськими парфумами.

***

Він вибив бокове скло важким годинником. Разом із водою він вивалився на дорогу, хапаючи ротом повітря, але замість кисню в легені входив холодний ефір.

Андрій спробував підвестися, але його ноги стали неслухняними, наче наповненими свинцем. Він подивився на свої руки і вжахнувся: під шкірою на передпліччях щось перекочувалося. Це була не кров. Це були потужні водяні потоки, що рухалися за власною траєкторією. Його судини розширилися, стаючи прозорими, і крізь них було видно каламутну, зеленувату рідину.

Він відчув нестерпну спрагу. 

Це не був звичайний запит організму — це був наказ. 

Вся рідина в його тілі — від сліз до лімфи — почала синхронно вібрувати, налаштовуючись на частоту того самого колодязя. 

— Ні... я не повернуся... — прохрипів він, намагаючись повзти в бік траси.

Але його тіло зробило вибір за нього. Андрій відчув, як із його очей починають текти сльози. Їх було забагато. Вони лилися безперервним потоком, засліплюючи його, вимиваючи з мозку залишки логіки. Він буквально «виплакував» свою ідентичність, залишаючи на асфальті калюжі, в яких плавали уривки його спогадів: юридичні терміни, цифри рахунків, обличчя забутих коханок.

***

Він не пам’ятав, як опинився назад на подвір’ї. Ноги самі привели його до зрубу. Світло місяця тепер відбивалося від води, яка піднялася до самого краю колодязя. Вона стояла нерухомою, дзеркальною стіною, виклично порушуючи закони фізики.

Корба почала крутитися. Повільно. Зі скрипом, який тепер чітко артикулював слова: 

— Від-дай... за-бра-не... стань... ча-сти-ною...

Андрій впав на коліна перед водою. 

Він бачив у ній не просто відблиск, а архів. 

Вода показувала йому кожен документ, який він підробив. Кожну сльозу матері, яку він конвертував у відсотки по депозиту. Раптово з води простягнулися сотні тонких, прозорих ниток. Вони впилися в його пори, з’єднуючи його кровоносну систему з глибиною колодязя. Андрій відчув, як його серце робить останній «сухий» удар, і в наступну мить його грудна клітка наповнилася крижаною, важкою пам’яттю Угроїдів.

Він більше не належав собі. Він став частиною циркуляції. Вода всередині нього нарешті знайшла дорогу додому.