Розділ 1: Око в землі

Андрій дивився на село Угроїди крізь вікно свого німецького авто, і йому здавалося, що він дивиться на екран зіпсованого телевізора. Все тут було занадто насиченим, занадто справжнім: агресивно-зелені лопухи, чорна жирна земля та небо, що нависало над головою, наче кришка домовини.

Він приїхав сюди як ліквідатор. Для успішного адвоката, чия година вартувала як річна пенсія місцевого мешканця, батьківська хата була не «родовим гніздом», а токсичним активом. Останні п’ять років він ігнорував дзвінки матері, а коли її не стало, надіслав гроші на похорон із позначкою «на організацію під ключ», щоб не витрачати час на особисту присутність.

— Це просто нерухомість, — пробурмотів він, виходячи з машини. Його дорогі туфлі миттєво вкрилися тонким шаром сірого пилу.

***

Андрій згадав свій останній візит. Мати сиділа на цій самій лавці, тримаючи в руках акт передачі прав на землю. Він тоді переконав її, що це «формальність для податкової», а насправді заклав її сад, щоб отримати кредит для свого бюро в столиці. Вона підписала, бо вірила його голосу — впевненому, професійному, позбавленому сумнівів. Тепер на місці саду росли лише колючі бур’яни, а мати лежала в землі, яку він фактично в неї вкрав.

***

На подвір’ї, біля старої верби, стояв колодязь. Він виглядав як інородне тіло — глибока, чорна рана, зашита дерев’яним зрубом. Масивна корба була витесана з дуба, який від часу став чорним, як антрацит.

— Не пий звідти, паничу, — пролунав голос через паркан. Це був дід Мирон, місцевий дивак, який, здавалося, застряг у часі разом із цим селом. — Цей колодязь не воду дає. Він дає те, що ти намагався втопити. Вода в ньому — то пам’ять землі. А вона у нас гірка, як полин.

Андрій лише скептично посміхнувся, поправляючи окуляри.

— Мироне, вода — це H2O. Хімічний склад залежить від ґрунту, а не від пам’яті. Я просто перевірю механізм.

Він підійшов до колодязя. Від зрубу пахло мокрою деревиною та чимось солодкувато-нудотним, що нагадувало запах старих листів. Андрій поклав руку на рукоятку корби. Дерево під його долонею здалося йому незвично теплим, майже пульсуючим. При першому повороті корба видала звук, від якого в Андрія затерпли зуби — це був не просто іржавий скрип, це був довгий, гортанний стогін, що йшов із самої глибини землі.

***

Він нахилився над темним отвором. Повітря, що піднялося звідти, було крижаним і пахло озоном, наче після грози. Андрій дістав ліхтарик і спрямував промінь вниз.

Спершу він не бачив нічого, окрім слизьких, вкритих мохом стінок. Але на глибині п’ятнадцяти метрів світло відбилося від поверхні води. Те, що він побачив, змусило його впустити ліхтарик.

На дні колодязя, займаючи всю його ширину, розплющилося Величезне Око. Воно було вологим, із чіткою мережею судин, що нагадували коріння дерев. Око не відбивало світло ліхтарика — воно його вбирало. У самому центрі його зіниці Андрій побачив те, що змусило його серце зупинитися: там, у глибині, стояла його мати. Вона тримала в руках ті самі папери, і її губи ворушилися, вимовляючи його ім’я без звуку.

Вода на дні почала підніматися. Вона не вирувала, вона просто безшумно і невідворотно наповнювала шахту, стаючи важкою, як ртуть. Андрій відсахнувся, але відчув, що його права рука все ще міцно тримає рукоятку корби. Він хотів відпустити її, але зрозумів, що пальці прилипли до дуба. Шкіра на долоні почала зростатися з чорною деревиною, і він відчув перший, ледь помітний поштовх знизу — наче вода на глибині зробила ковток і тепер чекала, коли він зробить свій.