Лекція № 2. Радянізація західноукраїнських областей

1. Заключне встановлення радянської влади в західних землях України

Сутність і задачі радянізації

Частина західноукраїнських земель була приєднана до СРСР ще за пактом Молотова – Ріббентропа у 1939-1940 роках. Але встановлений там радянський режим не встиг зміцнитися – завадила війна. Тому, після війни, партійні і державні керівники СРСР намагалися встановити на Західній Україні, (що раніше була під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини та Угорщини) такий порядок, який діяв на іншій території Союзу – тобто провести радянізацію.

Радянізація включала в себе:

• • встановлення соціалістичного устрою, ліквідацію буржуазних порядків;
  • створення радянських органів влади;
  • проведення індустріалізації, колективізації і культурної революції, щоб підняти цей край до рівня розвитку інших регіонів УРСР;
  • проведення репресій проти невдоволених радянською владою.

Адміністративні, соціально-економічні заходи

Задля реалізації цих планів, утворення органів радянської влади, у 1945-46 роках сюди було направлено близько 86 тисяч  партійних робітників, спеціалістів різних галузей. Як правило це були вихідці зі східної частини території УРСР. Місцевим  активістам – комуністам довіряли мало, надавали другорядні посади. В основному в обкомах, міськкомах партії були  українці-східняки і росіяни, західників було лише 12-15%.

Спочатку були створені місцеві органи влади у вигляді Рад. Згодом виникли партійні, комсомольські,  профспілкові організації, що були фундаментом радянської влади.

Серед соціально-економічних заходів на Західній Україні були проведені:

• націоналізація промисловості,  банківської сфери;
• одержавлення житла в містах, торгівлі, транспорту, лісів, надр;
• конфіскація великих маєтків, передача землі малоземельним і безземельним селянам;
• побудова нових підприємств (фабрик, заводів, шахт);
• організація колгоспів.

Під час радянізації, західні українці,  в цілому,  вітали  прогресивні перетворення. Вони отримали нові робочі місця, землі, мали безкоштовну медичну допомогу, вищу і середню освіту. Але, у той же час, насильницька колективізація та жорстка антицерковна політика, грубе нав’язування радянської ідеології викликали протест у населення, що майже нічого не знало про радянську владу, не звикло до неї. Часто, з боку радянських органів влади, мало місце грубе адміністрування, порушення усталених місцевих звичаїв, прав людини. Власників підприємств (буржуазію), господарів хуторів (куркулів), поміщиків, а також тих, хто не підтримував «совіти», радянська влада депортувала у віддалені райони СРСР (загалом переселено 900 тисяч осіб).

2. Доля Української греко-католицької церкви

 Дискредитація УГКЦ і арешти священиків

Але вже у квітні 1945 року засоби масової інформації розпочали кампанію дискредитації УГКЦ. ЇЇ звинуватили  у співпраці з німецькими окупантами,  організації опору радянській владі та у антиукраїнській діяльності.

 У  квітні 1945 року  особисто Й. Сталін затвердив План (опрацьований діячами української компартії), котрий передбачав ліквідацію Греко-католицької церкви та посилення православних структур в УРСР.

 УГКЦ розглядалася владою як головна перешкода на шляху радянізації, бо вона мала великий вплив на населення регіону, а деякі священики підтримували бандерівців. В ідеологічно-пропагандистському арсеналі проти УГКЦ були використані праці істориків та літературна публіцистика членів Спілки радянських письменників України. Так із серією памфлетів, спрямованих проти УГКЦ («З хрестом чи з ножем»,  «Присмерк чужих богів», «Годі!») виступив відомий львівський письменник-комуніст Ярослав Галан, співробітник журналу «Вільна Україна».

Церковний Собор 1946 року у Львові і доля УГКЦ

Українській греко-католицькій церкві було запропоновано об’єднатися з Російською православною церквою (РПЦ).

 З 8 по 10 березня 1946 року  проходив Церковний Собор у Львові. Згідно з рішенням Собору Брестська унія 1596 року скасовувалася, а греко-католицька церква об’єднувалася з Російською православною церквою.