Глава 4. Три слова

16 жовтня 2019 року. Київ, Поділ.

Марк сидів на підвіконні й курив, струшуючи попіл у відкрите вікно. Осінній вітер приємно холодив обличчя. Минула вже година з того часу, як він засунув синій флакон у стіну.Він подивився на годинник — 12:15.

— Ну що за маячня, — тихо буркнув він, гасячи недопалок об підвіконня. — На що я взагалі сподіваюся?

Марк зістрибнув на підлогу, підійшов до столу і без особливої надії смикнув нижню шухляду. Рука звично намацала дерев'яну плашку. Він відсунув її, зазирнув усередину і... завмер.Там лежав папірець. Але не чек. Це був той самий клаптик у клітинку, який він відірвав від свого блокнота.

Він швидко витяг його і перевернув. На звороті, прямо під його текстом про Аптеку-музей, синіми чорнилами, великими літерами, від яких папір майже прорвався, було написано:

«Я ЗНАЙШЛА ЙОГО!!!»

Три слова. Три знаки оклику.

Марк відчув, як у нього підкосилися ноги. Він сів прямо на рипучий стілець, тримаючи папірець двома руками. Чорнило було абсолютно свіжим, воно навіть трохи пахло лавандовим антисептиком.

Вона знайшла його. Його синій флакон, який він купив годину тому, зараз тримає в руках дівчина з 2026 року.

— Вона справжня, — прошепотів Марк, і дика, шалена посмішка сама з'явилася на його обличчі. — Офігєть. Це працює.

Страх кудись зник. Замість нього прийшов чистий азарт. Йому хотілося дізнатися про неї все. Хто вона? Як вона виглядає? Чому заїхала в його квартиру?

Він схопив олівець і швидко, майже не розбираючи літер від хвилювання, написав на чистому шматочку того ж паперу:

«Анно! Я досі не вірю, але це найкраще, що ставалося зі мною за цей довбаний рік. Ти реально тримаєш мій флакон? Опиши його, будь ласка! І розкажи про себе. Хто ти? Чим займаєшся у своєму 2026-му? Я — Марк, мені 26 років, я архітектор, якого ніхто не цінує. А яка ти?»

Він кинув записку в нішу, закрив схованку і притиснув долоню до кришки столу. Серце стукало, як скажене. Тепер він чекав на її історію.

*****************

8 вересня 2026 року. Київ, Поділ.

Анна сиділа на підлозі біля столу, затамувавши подих. Шурхіт почувсь майже миттєво. Марк там, у своєму дощовому 2019-му, відповів за лічені хвилини.

Вона рванула шухляду. Його новий лист був написаний поспіхом, кривими лініями. Читаючи його панічні, але такі щирі запитання, Анна вперше за довгі місяці щиро, голосно засміялася на всю порожню квартиру.

«Яка ти?» — запитував він.

Вона підійшла до великого дзеркала в коридорі. Подивилася на себе. Стріпане русяве волосся, зібране в недбалий пучок, кілька плям від подільського пилу на щоці, великі сірі очі й завеликий теплий светр, у який вона загорнулася від ранкової прохолоди.

Анна повернулася до столу, взяла ручку й почала писати. Рядки лягали легко, ніби вона писала старому другу, якого знала все життя:

«Він абсолютно синій, Марку! Глибокого кобальтового кольору, трохи потертий і пахне старою сухою штукатуркою. Я поставила його на центр столу, і крізь нього зараз красиво проходить сонце.

Яка я? Мені 24 роки. Я реставраторка старовинних книг. Рятую папір, який розсипається від часу. Можливо, саме тому всесвіт і підкинув мені цей стіл — це теж свого роду реставрація історії.

Я щойно переїхала в цю квартиру. Тікаю від самотності та великого болю, про який поки не хочу говорити. У моєму 2026-му тут, на Верхньому Валу, досі ходять старі подільські трамваї, але люди навколо майже не дивляться одне на одного — всі залипли в телефонах. Ти пишеш, що тебе не цінують як архітектора. Але твій почерк... кожна твоя літера на цьому чеку виведена ідеально. Ти явно любиш те, що робиш. Розкажи, що ти мрієш побудувати?»

Анна акуратно склала записку. Вона провела долонею по гладкій поверхні дубового столу.

— Ну що, Марку з минулого, — тихо прошепотіла вона. — Будемо знайомитися.

Вона опустила лист у схованку і засунула шухляду. Тепер Поділ за вікном уже не здавався їй таким чужим і похмурим. У цьому місті, десь у шарах часу, у неї з'явився той, хто чекав на її слова.