Глава 3. Побачення з аптекою

16 жовтня 2019 року. Київ, Поділ.

Марк не спав майже до світанку. Він сидів на ліжку, загіпнотизований дубовим столом, але той більше не видав жодного звуку. Лише під ранок хлопець забувся важким, уривчастим сном, а коли розплющив очі, кімнату вже затопило бліде осіннє сонце.

Він підхопився, підбіг до столу і тремтячими пальцями висмикнув нижню шухляду.Чек лежав у ніші. Коли Марк розгорнув його, сині гелеві чорнила Анни майже засліпили його. Це була не галюцинація.

«Сьогодні 8 вересня 2026 року... Доведи мені, що ти справжній» — перечитував він знову і знову.

Його архітектурний мозок, який завжди шукав логіку в конструкціях, раптом ухопився за шалену, але єдину життєздатну ідею. Перевірка. Фізична перевірка крізь час. Чек міг бути якимось божевільним фокусом самого столу, але якщо він залишить для неї щось зовні цієї квартири? Щось, що не можна підробити?Марк схопив куртку, навіть не поснідавши, і вискочив на вулицю. Осінній Поділ зустрів його сирим повітрям і галасом трамваїв. Він швидко пішов угору по Притисько-Микільській вулиці, поки не зупинився перед старою зеленою будівлею з великою вивіскою: «Аптека-музей». Вона працювала тут ще з вісімнадцятого століття.

Він зайшов усередину. Запах трави, спирту та старої деревини миттєво заспокоїв його нерви. Марк підійшов до прилавка, де за склом стояли сотні маленьких скляних пляшечок.

— Доброго дня, — звернувся він до літньої жінки-провізора. — Мені потрібно щось... специфічне. У вас є ті маленькі сувенірні пляшечки з темно-синього скла? Знаєте, порожні, з корковою пробкою, які у вас продаються як копії старовинних аптекарських флаконів?

— Оті під розтирання олій? — посміхнулася жінка. — Є, звісно. Залишилося всього кілька штук.

Через п'ять хвилин Марк уже біг назад додому, стискаючи в кишені маленький, важкий флакончик із глибокого кобальтово-синього скла, заткнутий справжнім шматочком кори коркового дерева.

Повернувшись у квартиру, він сів за стіл. На маленькому клаптику паперу відірваного від блокнота, він швидко написав:

«Добре, Анно з 2026 року. Давай зіграємо. Зараз одинадцята ранку, 16 жовтня 2019 року. Я щойно купив маленький синій аптекарський флакон у нашій Аптеці-музеї на Подолі. Я не кладу його в стіл. Я ховаю його в цій самій кімнаті. Якщо підійти до вікна, зліва є стара ліпнина біля підвіконня, яка трохи відійшла від стіни. Я засунув флакон туди, у щілину за гіпс. Якщо ти справжня, і якщо твоя квартира — це моя квартира через сім років... знайди його»

Він згорнув записку разом із чеком, сховав у нішу столу і засунув шухляду. Потім підійшов до вікна, обережно проштовхнув синій скляний флакончик глибоко в тріщину за стару ліпнину і сильно натиснув, щоб його не було видно ззовні.

— Ну що, майбутнє, — тихо прошепотів Марк, дивлячись на сірі подільські дахи. — Твій хід.

*************

8 вересня 2026 року. Київ, Поділ.

Анна сиділа на підлозі, закинувши голову назад і розглядаючи стелю, коли зсередини столу знову почувся той самий звук. Цього разу вона була готова. Це був чистий, сухий шурхіт паперу, який ковзає по дереву.

Вона підхопилася на ноги в один стрибок. Серце калатало десь у скронях. Анна висунула шухляду, відсунула плашку і витягла чек. Поруч із ним тепер лежав новий, акуратно відірваний клаптик паперу в клітинку.Вона вчиталася в рядки, написані олівцем Марка: «Аптека-музей... синій аптекарський флакон... щілина за гіпс... знайди його».

Анна повільно повернула голову до вікна.

Стара гіпсова ліпнина довкола віконного отвору була гордістю цієї квартири, хоча й перебувала в жахливому стані. Вона потріскалася від часу, пожовтіла, а з лівого боку справді помітно відходила від стіни, утворюючи глибоку темну щілину, забиту віковим пилом.

Дівчина підійшла до вікна. Руки помітно тремтіли. Вона працювала реставраторкою і знала, що старий гіпс — річ крихка. Одне неправильне рішення — і все осиплеться. Але зараз їй було байдуже. Якщо там нічого немає, значить, вона просто збожеволіла. Якщо ж там щось є...

Вона побігла до своєї коробки з інструментами, дістала тонку металеву лопатку-шпатель для реставрації книг і повернулася до вікна.

Анна підсвітила ліхтариком телефона всередину тріщини. Там було темно, видно лише шари старої штукатурки та павутину. Вона обережно просунула шпатель у щілину, намагаючись намацати порожнечу. Метал глухо стукнув об цеглу. Нічого.

— Ну ж бо, Марку, — прошепотіла вона, просуваючи інструмент трохи глибше і правіше, туди, де ліпнина вигиналася декоративним листком.

Шпатель у щось уперся. Звук був іншим. Не глухий стукіт об цеглу чи штукатурку, а чіткий, дзвінкий клік. О скло.

Анна затамувала подих. Вона повернула шпатель боком і обережно, міліметр за міліметром, почала підтягувати предмет угору. З глибини стіни на підвіконня з тихим шелестом посипався старий сухий тиньк, і слідом за ним у щілині здалося щось темне.

Вона кинула шпатель, просунула два пальці в тріщину, подряпавши шкіру до крові, і витягла його.На її долоні лежав маленький флакончик. Він був покритий таким товстим, спресованим шаром сірого пилу, що спочатку здався просто шматком бруду. Анна обережно обдмухала його і витерла край пальто.

Крізь пил проступив глибокий, неймовірно красивий кобальтово-синій колір. Справжнє товсте скло. Зверху флакон був закритий маленьким шматочком справжнього корка, який від часу потемнів і майже розсипався на порох під її пальцями.

Вона тримала в руках річ, яку хлопець із 2019 року купив в Аптеці-музеї всього десять хвилин тому за своїм часом. Для неї ж цей флакон пролежав у темряві стіни довгих сім років. Він чекав саме на неї.

Анна притиснула синє скло до грудей. По щоці скотилася гаряча сльоза, залишивши чистий слід на припорошеному пилом обличчі. Це було правдою. Все до останнього слова. На іншому кінці цього жахливого, скрипучого столу жив справжній, живий хлопець, який прямо зараз дивився на те саме подільське небо з 2019 року.