Пролог. Тінь на стіні

7 вересня 2026 року. Київ, Поділ.

О першій дня сонце на Подолі стає безжальним. Воно висвітлює тріщини на старому асфальті, пил, що кружляє над трамвайними коліями, і терасу нового культурного центру — дивної споруди з темного скла та старого реставрованого цегляного муру, яка з'явилася тут ніби нізвідки всього кілька років тому.

Анна стояла на цій терасі, міцно стискаючи в кишені пальто пальці. О першій дня сонячне світло падало на стіну подібним чином, що тіні від металевих балок і кутів будівлі ламалися, вигиналися і раптом... зливалися у чіткий, майже живий силует людини. Висока фігура, трохи нахилена голова, ніби він дивився прямо на неї.

Анна зробила крок уперед і протягнула руку, торкаючись долонею гарячої від сонця цегли якраз там, де була тінь від його руки. Тінь і людина злилися в єдине ціле.

— Я тут, — прошепотіла вона в порожнечу спекотного подільського дня.

Вона знала, що за всіма законами фізики, логіки та здорового глузду там нікого немає. Той, хто спроєктував ці стіни, прорахував кожен міліметр так, щоб у цю конкретну хвилину вересня світло створювало цю ілюзію. Він залишив їй це послання з минулого, якого ніколи не існувало в її підручниках з історії.

Анна опустила очі й помітила, як між двома цеглинами, прямо під тінню, біліє край паперу. Маленька, складена вчетверо записка. Серце дівчини пропустило удар. Папір був абсолютно чистим, але коли вона торкнулася його, він видався їй теплим. Ніби його поклали туди лише секунду тому.