Історія про втрачену Алебарду

Глава 6

На ранок вони вирушили далі. Небо було сірим і важким, повітря свіже, земля — мокра.

За першим поворотом ущелини вони побачили сліди від воза — широкі, глибокі, з характерними подряпинами збоку.

Еліра одразу сказала:

— Це військовий обоз. Наш.

— Ти певна?

— Так. Ми використовуємо такі колеса.

Тарен присів, торкнувся землі.

— Їм був важкий вантаж.

— Можливо... алебарда?

— Або тіла. Або скрині.

Він підвівся, різко.

— Їдемо за ними.

Але за півгодини стежка обірвалася біля дерев'яного мосту, перекинутого через вузький яр.

Міст був зламаний.

Тарен зупинився, вирівнявши плечі.

Еліра підійшла ближче.

— Він зруйнований... зовсім недавно.

Вона торкнулась свіжого зламу.

— Їм вдалося перейти, — сказав Тарен.

— А ми?

— Обійдемо яр. Це займе час.

І вони рушили в обхід — довгим, небезпечним шляхом, повним коріння, мокрих каменів і слизьких виступів.

На половині дороги вони почули свист.

Не вітер.

Стріла.

Тарен миттєво відштовхнув Еліру вниз, сам упав за дерево. Друга стріла вп'ялася в стовбур над його головою.

— Ховаємося! — прошипів він.

Та було запізно.

З двох боків з'явилися озброєні люди — ворожа розвідка.

П'ятеро.

Еліра вдихнула різко:

— Тарене, вони—

— Знаю.

Вони були з її війська.

І вони бачили її поруч із ним.

Це могло означати лише одне.

— Беріть їх живими! — крикнув командир.

Тарен підняв меч.

Але удар по потилиці був раптовим.

Земля пішла з-під ніг.

Світ звузився до темної плями.

Останнє, що він відчув — як холодні руки Еліри стискають його пальці.

І її голос:

— Не чіпайте його! Він...

Темрява поглинула все.

*****
Друга частина історії та її завершення у пʼятницю 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше