На ранок вони вирушили далі. Небо було сірим і важким, повітря свіже, земля — мокра.
За першим поворотом ущелини вони побачили сліди від воза — широкі, глибокі, з характерними подряпинами збоку.
Еліра одразу сказала:
— Це військовий обоз. Наш.
— Ти певна?
— Так. Ми використовуємо такі колеса.
Тарен присів, торкнувся землі.
— Їм був важкий вантаж.
— Можливо... алебарда?
— Або тіла. Або скрині.
Він підвівся, різко.
— Їдемо за ними.
Але за півгодини стежка обірвалася біля дерев'яного мосту, перекинутого через вузький яр.
Міст був зламаний.
Тарен зупинився, вирівнявши плечі.
Еліра підійшла ближче.
— Він зруйнований... зовсім недавно.
Вона торкнулась свіжого зламу.
— Їм вдалося перейти, — сказав Тарен.
— А ми?
— Обійдемо яр. Це займе час.
І вони рушили в обхід — довгим, небезпечним шляхом, повним коріння, мокрих каменів і слизьких виступів.
На половині дороги вони почули свист.
Не вітер.
Стріла.
Тарен миттєво відштовхнув Еліру вниз, сам упав за дерево. Друга стріла вп'ялася в стовбур над його головою.
— Ховаємося! — прошипів він.
Та було запізно.
З двох боків з'явилися озброєні люди — ворожа розвідка.
П'ятеро.
Еліра вдихнула різко:
— Тарене, вони—
— Знаю.
Вони були з її війська.
І вони бачили її поруч із ним.
Це могло означати лише одне.
— Беріть їх живими! — крикнув командир.
Тарен підняв меч.
Але удар по потилиці був раптовим.
Земля пішла з-під ніг.
Світ звузився до темної плями.
Останнє, що він відчув — як холодні руки Еліри стискають його пальці.
І її голос:
— Не чіпайте його! Він...
Темрява поглинула все.
*****
Друга частина історії та її завершення у пʼятницю