Тарен знайшов невелике місце під скелею, розпалив вогонь, перев'язав їй рану. Він робив це різко, без делікатності, але професійно.
Еліра спостерігала за ним, іноді кривлячись від болю, але мовчала.
— Дякую... — тихо сказала вона, коли він закінчив.
— Я не для того це роблю, — відрізав воїн. — Просто не хочу, щоб ти здохла раніше, ніж скажеш, чи бачила алебарду.
— Алебарду?
— Мою. Втрачена під час битви.
— А яка вона?
— Довга, чорне древко, лезо з вирізаним знаком вовка.
Очі Еліри ледь розширилися.
— Я... бачила таку.
Тарен нахилився ближче.
— Де?
— Її забрали... наші. Двоє вартових. Казали, віднесуть до табору, як трофей.
Тарен відчув жар гніву під ребрами.
— Негідники. Добре. Тоді ти підеш зі мною.
— Але... я ж ворог.
— Мені байдуже. Ти знаєш, де моя алебарда — цього вже достатньо.
Еліра всміхнулася слабко.
Тарен скривив губи: він не розумів, що саме в його словах могло викликати усмішку.
— Ти дивний, — сказала вона.
— Я — живий. Це рідкість серед воїнів.