Історія про втрачену Алебарду

Глава 2

Тарен знайшов невелике місце під скелею, розпалив вогонь, перев'язав їй рану. Він робив це різко, без делікатності, але професійно.

Еліра спостерігала за ним, іноді кривлячись від болю, але мовчала.

— Дякую... — тихо сказала вона, коли він закінчив.

— Я не для того це роблю, — відрізав воїн. — Просто не хочу, щоб ти здохла раніше, ніж скажеш, чи бачила алебарду.

— Алебарду?

— Мою. Втрачена під час битви.

— А яка вона?

— Довга, чорне древко, лезо з вирізаним знаком вовка.

Очі Еліри ледь розширилися.

— Я... бачила таку.

Тарен нахилився ближче.

— Де?

— Її забрали... наші. Двоє вартових. Казали, віднесуть до табору, як трофей.

Тарен відчув жар гніву під ребрами.

— Негідники. Добре. Тоді ти підеш зі мною.

— Але... я ж ворог.

— Мені байдуже. Ти знаєш, де моя алебарда — цього вже достатньо.

Еліра всміхнулася слабко.

Тарен скривив губи: він не розумів, що саме в його словах могло викликати усмішку.

— Ти дивний, — сказала вона.

— Я — живий. Це рідкість серед воїнів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше