Історія про відьомську хату

Колеса авто шурхотять по вибоїстому асфальті. Вздовж дороги мерехтять викривлені сосни і відкидають на асфальт довгі після полуденні тіні. Через приспущене скло вривається прохолодне повітря і несе з собою пахощі придорожньої трави й соснового лісу. Розмірене шурхотіння коліс, ритмічне мерехтіння сосон і п’янка свіжість прохолодного повітря  заколисують. Дружина мирно посопує на пасажирському сидінні, а я глибоко дихаю ротом, чіпляюся пальцями в кермо щоб не заснути.

Десь там попереду, кілометрів за тридцять сховалося поліське село омите тихими розливами річки Тетерів, батьківщина моєї сплячої Галі. Мені доведеться побувати там вперше, до цього їздити не було потреби: Галині батьки померли іще замолоду і в селі родичів не лишилося, окрім старого дядька Івана, який втім доводився Галі навіть не дядьком, а двоюрідним дядьком.  Тепер же напівзабутий дядько Іван захворів, подзвонив «племінниці» до Києва й слізно просив приїхати його провідати, бо мовляв «вже вкрай зношений і дідько його знає чи колись доведеться побачитися».  

Хатина дядька Івана стоїть в кінці чи не єдиної вулиці невеличкого села по правий бік недоладно заасфальтованої дороги. З віддаленого краю городу, крислаті верби ховають від допитливих поглядів затоку Тетеріва (гріх в такому місці не рибалити), на воді гойдається припнутий до кладки дерев’яний рибальський човен. Чоловік живе один вже багато років. Хоч і виглядає слабким, але гостинно метушиться, радий нашому приїзду. Не знає чим здивувати столичних гостей і одразу пропонує взяти його вудки і порибалити. Я винувато відмовляюся.

Галя береться допомагати по господарству. Непомітно вечоріє, я одягаю зелену бавовняну куртку і йду розвідати невідоме мені село. Власне, саме село дуже скоро закінчується, і вулиця перетворюється в піщану лісову стежку, що скоро приводить до місцини біля річки, яка вочевидь слугує як пляжем для місцевої й привізної дітлашні, так і місцем, де рибалки спускають на воду човни. Проміння вечірнього сонця просвічує наскрізь кришталеву воду на мілководді, хрусткий очерет притишено розмовляє  з зажуреними вербами, думки непомітно відлітають назад до суєтного гармидеру великого міста і там розчиняються. Тут зовсім інше життя. Тут казка.  

Тікаю від навали мурах піщаною стежкою, яка веде скрізь сосновий ліс вгору. Сонце забарвлює стовбури сосен в криваво-червоний колір. 

Стежка виводить на пагорб.  На верхівці старезна наче покинута хата з темними вікнами. Йду стежкою повз височенний, порослий диким хмелем, паркан і чую, як щось шурхотить і гупає позад мене в траву. Оглядаюся – в метрі біля мене  лежить чимала каменюка. Навколо нікого немає. Напевно, хтось швиргонув її з-за паркану. Здвигаю плечами і йду далі. Через мить над головою із свистом пролітає іще одна каменюка і цього разу падає не стежку поперед мене. Точно з-за паркану. «Гей!» – сердито гукаю, – «Ви що там, з глузду з’їхали?» У відповідь тиша. Піднімаю камінь, і хочу кинути в негідника через паркан, але боюся когось поранити, кладу камінь в кишеню бавовняної зеленої куртки й поспішаю геть. «Мабуть якийсь старий мерзотник геть збожеволів» – заспокоюю себе.

Повертаюся коли вже геть темно. В освітлених місячним сяйвом кущах несамовито скрекочуть цвіркуни. З боку пагорба, на якому стоїть закинута хата, переливами виспівує соловей. Десь на краю села виє собака. Лягаю спати. Сплю погано (як власне завжди в новому місці): просинаюся декілька разів, слухаю хор цвіркунів і соліста соловейка. Вже під ранок мені наснилося ніби ми з дружиною стоїмо перед будинком (уві сні він наш, хоч я знаю, що живемо ми в квартирі) і боїмося заходити. Ми розуміємо що в будинку є хтось чужий, тому що вхідні двері відчинені. Дружина тремтить, дивиться на не прикриті двері, а мене охопив такий моторошний страх, що я й поворухнутися не можу. Знаю, що треба викликати поліцію, але руки не слухаються. І говорити не можу, бо груди здавило.  Згодом звідкілясь з’являється стара згорблена жінка, дивиться на мене, закочує очі та повільно вимовляє «Бережися ядучих мурах», потім боляче штовхає мене в ребра своїм гострим ліктем і повільно розчиняється в димчастому небі.  Від неї в усі боки летять гострі каменюки і б’ють мене по руках, якими я намагаюся закрити обличчя.   

Вранці через неприкриті двері кімнати, де я спав, видно сивий туман над блискучою річкою. Увесь день допомагаю по хазяйству: дружина просить то дров дядькові на зиму нарубати, то дах в сараї підлатати, то траву за хатою покосити. Думаю, що мабуть в селі не витримав би – забагато фізичної роботи.

Ввечері сідаємо вечеряти на вулиці, дружина накрила стіл в дворі під грушою. Дядько Іван почувається дещо краще – навіть вийшов повечеряти разом з нами на свіжому повітрі.

Повечерявши, сидимо втрьох і слухаємо вечір. Цвіркуни скрекочуть іще голосніше ніж учора, але соловей мабуть полетів з новою коханою геть.  

– Де вчора ходив? – запитально подивилася на мене дружина.

– Ходив на річку, але там було багато мурах. Потім піднявся на пагорб за селом. Знайшов там стару хату. Там, до речі, хтось зараз живе? – повертаюся до дядька Івана.

– Де? В хаті на гори, га? – крякаючи перепитав старий, - Того-єто… ууу…вже давнісінько закинута стоїть. Єх…

– А хто там жив?

– Там, того-єто… ціла історія приключилася, кхе-кхе.

– Кол(ь)ись там ціл(ь)а сім’я  жил(ь)а, – почав оповідати задоволений увагою до себе старий, смішно пом’якшуючи звук «л», як це часто роблять люди поважного віку з півночі Київщини. – і батько і мати жили і  у них, кхе-кхе, донька була, Гафія. Були вони доволі-таки заможні… у достатку, того-єтого, жили. Дальше батьки, як то буває, померли.  А донька стала одна в тій хаті жити. Вже на той час геть, кхе-кхе, доросла була. Людей наче сторонилася. В село приходила не часто, хіба що щоб харчів купити. Страхалися Гапку у селі. Казали, що відьма.

Стемніло і матіола біля тину стала розповсюджувати ледь відчутний солодкий запах.  Старий замислився і за мить продовжив.