I

Чи картала я себе, що маю одруженого коханця? Ні. Коханки у Олександра були до мене, будуть і після мене. На моєму місці обов’язково була б інша кралечка, яка полонила би його серце і душу… Та попри шалені, пристрасні  години поцуплені у офіційної дружини, жодна із пасій ніколи  не змусила б його кинути усі свої пожитки і піти з сім’ї.

«Не розумію, чому я й досі з тобою», - казав він мліючи в моїх обіймах.

«Бо я найкраща», - відповідала я.

Насправді я думаю, що затрималася біля цього чоловіка, довше ніж усі мої попередниці лише тому, що ніяким чином не претендувала на нього.  Зрештою, навіщо мені чоловік в якого росте двійко чудових дітей? Постійно ділити його з минулим, ловити ненависні погляди, чути у спину прокльони…

Такий сценарій мені категорично не підходить. Утім, у моєму випадку, відносини з одруженим мали силу-силенну переваг, одна із них – це відсутність зобов’язань. Я мала чоловіка і була вільною водночас. Спершу Олександру була важко прийняти таку позицію, бо ж він думав, що підкорив мене, як Говерлу теплим травневим днем і тепер «я вся його». Контролювати, ревнувати, обмежувати мене у спілкуванні, полюбовнику було категорично заборонено, а між тим, у моєму ліжку був лише він.

Як і всі коханці ми мали з ним улюблені місця приховані від сторонніх поглядів, та найчастіше ми зустрічалися у мене.

Своє помешкання я облаштувала у такому собі міні-колоніальному стилі – наскільки це було можливо зробити в однокімнатній квартирі. Ненав’язливий шик та етнічні мотиви цілком гармоніювали з моїм стилем життя. Міцна кава зранку і келих добротного напівсолодкого ввечері у тандемі з гарною книгою змушували мене посміхатися навіть тоді, коли поряд нікого не було. «Я безсовісно щаслива» - казала собі я і голяка танцювала імітуючи неперевершену Айседору Дункан.

В один із таких чудових весняних днів, коли я перед дзеркалом драматично декламувала Бодлера, у двері хтось настирливо постукав. Я припала оком до вічка і насупилася – у коридорі стояв Олександр. Терпіти не можу його візити без попередження. Я пригадала про неголені ноги і спохмурніла ще дужче. Варто було промайнути думці, що б не відкривати узагалі, як на телефон прийшло повідомлення «Я знаю – ти дома».

Хутенько прочинивши двері я впустила до квартири свого наполегливого коханця.

-Привіт, - випалив він і наче ведмідь кинувся на мене зі своїми обіймами і поцілунками лишаючи червоні сліди на моїй чутливій шкірі.

-Ти неголений, - невдоволено сказала я замість вітання.

-Ти не рада мене бачити? – запитав і не чекаючи відповіді хвилююче зірвав з мене халат.

Відповідати я й не збиралася – однаково не було сенсу і зробила, як у тому «бородатому» анекдоті – розслабилася і отримала задоволення.

В процесі, я звісно кілька разів ще згадала про неголені ноги і навіть встигла подумати про дедлайн, що горить, утім інстинкти взяли гору і відсунули усе далеко на задній план.