ІV

«Анно, поясни мені, нарешті, що це? Просто поясни мені, будь ласка! Анно!» — такими нестримними словами кидалася моя душа! Таким невиразним способом моє серце волало на весь світ. Я просто реально зараз нічого не розумію. Там у листі написано моє ім'я. Чітко, акуратно, синьою кульковою ручкою! Чітко виведена кожна буква. Невже це те, про що я подумала? Зараз я просто не можу нічого відповісти на все те, що прочитала вище. Просто не можу....

Але дівчина навпроти мене мовчала. Вона знову пила чай. У напівоберта дивилася кудись у вікно, сподіваючись вишукати там щось потрібне для неї зараз. Я намагалася побачити її очі, але вони спрямовані на скло. У руках чашка із зеленим чаєм. Тиша розриває мене на шматки. Я згорнула так само аркуш паперу вчетверо й поклала його на стіл перед собою.

Дихай, Евелін, дихай.... інакше ти зараз прямо на цій кухні помреш від невідомості, що тебе катує.... намагалася себе заспокоїти, але марно...

Я піднялася зі стільця й на ватних ногах пересунулася до дівчини. Вона, здається, здригнулася, чи мені здалося?

Усе так само тихо. Усе так само невблаганно боляче. Відповіді.... мені потрібні відповіді...

Я чую муркотіння мого кота, він тепер потерся об мої капці. Він наче знав, що зараз мені потрібна підтримка й розуміння всього, що відбувається...

З цією дівчиною ми так багато пройшли.... так багато всього було.... я часто з нею сварилася у 2017 році... усе через ревнощі.... але вона мене не розуміла.... а я мовчала про причину....

Багато разів розходилися й сходилися.... багато сліз і болю.... Вона зустрічалася з чоловіками, так легко запитувала мене, чи не почала я стосунків із кимось...? А що я? усе, що намагалася побудувати, у ту ж мить руйнувалося... тому що в кожній людині моє серце намагалося знайти її відображення..... її очі.... її ніс і губи... її розум і розважливість... її манеру ходи чи міміку... але нічого... порожнеча.... ніхто не зміг і на секунду повторити всього того, що я тільки-но перелічила....

Стільки романтичних слів і жестів було з мого боку... але вона лише посміхалася й казала «дякую», захоплюючись моєю проникливістю й потрібністю всіх тих слів і речей у даний момент....

А я просто хотіла більшого.... але не сміла переступати межу в наших стосунках... тому що знала — послідує відмова й сварка... уже назавжди....

Мені двадцять вісім і мама вже з нетерпінням чекала, коли ж я її порадую спадкоємцями.... коли й у моєму домі ходитиме чоловік, а на каміні вона, нарешті, поставить фотографії з онуками й прекрасними моментами мого «сімейного життя....»?

Але вона нічого не знала.... вона зовсім нічого не знала....

Анно... Анно.... подивися на мене зараз і поясни, що це було, благаю...

Боже, пощади, як же гучно стукає моє серце. Як же нестерпно стрімко хочеться підійти ще ближче до цієї амазонки й обійняти її! Просто розвернути її до себе за плечі й обійняти! Усе так само мовчки! Усе так само з коханням!

Усе, що я далі почула, було просто відвертим божевіллям. Крізь пелену сліз, які застилали мої очі, я побачила, як Анна розвернулася до мене й її погляд знову вивчав мої очі. Вона мовила...

«Евелін, послухай....» Її голос звучав краще за будь-який музичний інструмент, вигаданий людьми на цій землі...

«....я прочитала те, що ти мені підкинула...» вона посміхнулася й продовжила.

«....Евелін, мені багато чого треба тобі розповісти, але зараз усі думки плутаються в голові й навряд чи я вимовлю щось виразне наступні пів години. Евелін, я не думала, що в тому творі, який ти назвала "Історія одного раю", я побачу відображення твого серця....» Зараз її голос здригнувся й вона заплющила очі. Я не рухалася. Я просто застигла в тому положенні, у якому зараз стояла перед нею. Лекса говорила далі, а її чашка давно була порожня...

«....Мій світ просто перевернувся з ніг на голову, коли ти з'явилася в ньому, так, Евелін Джонсон, саме з НІГ на ГОЛОВУ! Тому що так, як ти до мене ставилася, ніхто ніколи не ставився.... усі ті жести, що ти проявляла до мене, були просто неймовірно прекрасними й дивовижними.... Евелін....» Вона вимовила моє ім'я з особливою інтонацією...

«...Евелін... я до безтями й нестримного страху боялася того, що почала до тебе відчувати.... давно, дуже давно я написала ті рядки, що ти тільки-но прочитала, Евелін! Хотіла так само загорнути в конверт і відправити анонімно, а з часом зізнатися. Але боялася бути знехтуваною! Боялася просто подумати про те, що ти скажеш мені на всі мої думки! Я так боялася, Евелін....» Моє серце ухнуло. Ноги зовсім перестали мене слухатися, і я рукою уперлася в поверхню кухонного столу. Стало якось душно в приміщенні. Анна говорила....

«....уже тоді я тебе покохала....»

Усе. Це було останньою краплею. Я повернулася на своє попереднє місце. Сіла за стіл і поклала голову собі на кулаки, які тоді стиснула. Анна замовкла. Знову тиша. Будь проклята ця тиша. Ох, якби все було по-іншому.... ох, якби все це сталося три роки тому.... Я все так само з пониклою головою мовила, що в неї є коханий чоловік, адже я точно знаю — він є! І які слова зараз можуть виправдати той факт, що вона не вільна...? Тиша...

Через мить я відчула на своєму плечі важкість. Це була її долоня. Упевнена. Боже мій правий, як же все тремтить усередині. Мабуть, у мене зараз почнеться істерика. Руки самовільно дрібно тремтять, і я сильніше стискаю їх у кулак.

Анно... Анно.... що ж ти зараз робиш зі мною...? Просто йди... покинь цю кухню, благаю, просто зачиняй двері за собою й ніколи, чуєш, ніколи не вимовляй моє чортове ім'я з такою ніжністю й трепетом.... але я не сказала жодного слова зараз.... я плачу.... відчуваю, що відчайдушно плачу....

Дівчина сильніше стиснула моє плече, а потім її долоня перенеслася на моє волосся, і її пальці майже непомітно зарилися в нього. Вона гладила мене, наче маленьку дитину, яка потрапила в біду й по-дитячому плакала....

«Евелін....» Усе той же акцент, усе та ж інтонація.... Господи! Я смертельно боюся цих дотиків! Я боюся цього голосу! Як же тремтить зараз уся моя суть!