ІІ

…Я відкрила твою поштову скриньку, Анно! Ти не бачиш! Тому що зараз спиш… і, швидше за все, не одна… У тих великих прозорих вікнах твого будинку я не бачу жодної запаленої свічки… так… твій обранець зовсім уже не романтик! Цікаво, що б зробила я для нас, якби ми залишилися разом….? Я стільки разів дарувала тобі подарунки…. багато різних цукерок, загорнутих у великі ящики різнобарвних тонів… так багато потрібних речей і невигадливих рядків… «на пам'ять»… або «подрузі від Евелін Джонсон»…. або… «Не забувай, що я поруч і підтримаю тебе…» Так багато слів, пролитих у невідомому напрямку. Сумніваюся, що хоч одна буква залишила відбиток у твоїй свідомості… адже я знаю… тобі потрібна сім'я… а не подруга…. і тим паче не та, яка в тебе по вуха закохана….

Анно, ти здивувалася б…. я посміхнулася про себе…. Дивись, Анно! Твоїм будинком розкидані різнобарвні маленькі листочки…. вони викладені у формі великого серця в твоїй передпокої…. ти втомлено піднімаєш один із листочків… зелений…. ну, або червоний…. і читаєш «захоплююча»….. потім кладеш його назад… куточки твоїх губ здригнулися…. береш наступний листочок… уже помаранчевий, там написано «чудова»….. ти, напевно, збентежена…. потім, не випускаючи з пальців цей, береш наступний, трохи стаєш на коліно, щоб дотягнутися до того, що лежить у «узголів'ї» «паперового серця»… там написано…. «бажана»…. ти не витримуєш…. твої емоції незрозумілі мені… але ти явно не злишся…. кладеш усе так, як було… Потім проходиш далі… і на тебе дивиться чорними пластмасовими очима величезний сірий двометровий ведмедик із плюшевого матеріалу… на лівій руці в нього за задумом виробників вшита латка з рожевої матерії… ніс великий….. червоний…. рот — з'єднання чорних ниток застиг у щасливій посмішці…. ти дивишся на нього… спочатку мовчиш…. а потім помічаєш на шарфику, який кутає його величезну шию, напис… «Амадей»

….. Амадей… повторюєш ти про себе…. ледь чутно, але чітко й упевнено…. так, так звати цю іграшку…. але я не знаю, чи сподобалася вона тобі… я зараз не бачу твоїх зіниць, хоч вони й прекрасні…. як і ти вся….

Далі твій паломницький шлях прямує до сходинок… на другий поверх… на перилах закріплені так само різнобарвні свічки… кожна з них випромінює приємний, ледь уловимий аромат… лісу…. небес…. ніжності й кохання…..

Далі у великій кімнаті на другому поверсі стоїть велика коробка…. вона просто безумно величезна… напевно, у ній навіть я змогла б заховатися…. але там не я…. така задумка….

Ти дивуєшся…. йдеш до неї…. торкаєшся довгими тонкими пальцями її поверхні… мовчки прислухаєшся…. ти вловлюєш запах фарб…. масляних зілляч…. ти, мабуть, здогадуєшся…. Швидко розрізаєш скотч на ній гострими межиціями… Вона «розгортається» перед тобою, і ти бачиш у величезній дубовій рамці портрет… це дівчина…. ти мовчиш…. Очі навпроти виразні й трохи сумні… брови трохи підняті й майстерно підведені червоною фарбою трохи пухкі губи… такі чуттєві… прекрасні…. вони особливо виразні…. Волосся добре вкладене на лівому плечі…. тонка ніжна шия й упевнене підборіддя…. погляд спрямований трохи вбік…. напевно, у той момент та дівчина на портреті думала про щось велике… незабутнє й глибоке…. не знаю….

А потім ти дізнаєшся, що це все зробила я… і, напевно, викидаєш ведмедя в сміття… в оберемок береш листочки з написами твого характеру й швидко спалюєш усе… усе… усе…. Анно… Анно….

Лист у поштовій скриньці…. я дивлюся в те вікно, де, імовірно, знаходиться твоя спальня…. ти там зараз…. у ліжку…. вкрита, напевно, зеленим укривалом, і твої війки трохи здригнулися, тому що один сон змінився на інший… губи трохи привідкриті… твоя груди рівномірно піднімаються й опускаються…. напевно…. а може, саме зараз тебе цілує той чоловік, який невдовзі повинен за правом належати тільки тобі… а може, саме зараз ти ніжно відповідаєш йому в його ласках…. і він рухається далі… до своєї мети…. я не хочу зараз про це навіть думати…. я заплющую очі й із силою стискаю їх надбрівними дугами…. ніби вдавлюю у свій мозок… і вони починають боліти…. сильно…. Анно…. Анно…..

Мені треба поспішати! Не можна залишатися тут! Через чотири години на роботу! так! А я досі не в ліжку! Мені спати час! Хоча, напевно… я не засну!….

Зараз лежу в ліжку й читаю якусь потрібну вампірську сагу в інтернеті! Дивно, вона мене анітрохи не приваблює… єдине, що мене зачепило… це лінія кохання…. люди вній такі вірні… щирі…. над головою горить бра…. і я думаю…. завтра все буде зрозуміло!

На роботі все як звичайно! Чорна кава з молоком… набридливі напарники… пильний робочий стіл і погляд начальника, що свердлить у спину… та мені байдуже… ще трохи й додому… у свій сірий убогий дім… у кожному кутку якого тулиться моє розбите й невзаємне кохання….

Я вдома… ще один день минув. Я навіть на кілька митей забула, що вночі поклала лист у поштову скриньку Анни Браун….

Анно!!! Я люблю тебе, чорт би тебе брав! Я вмираю від ревнощів і тепла до тебе! Я вмираю кожен цей день, не сміючи навіть поглядом торкатися тебе! Чорт би тебе брав…. кохана моя…..

Я п'ю все ту ж чорну каву… з молоком…. у душі пожежа, а на обличчі байдужість… повіки злегка опущені…. волосся тільки-но вимите й трохи вологе…. коричневий із білим халат огорнув мою талію, рожеві капці з тюльпанами й затишне м'яке крісло під моєю дупою…. Очі впиваються в «блакитний екран», на якому танцюють різнобарвні картинки й красиві обличчя людей…

Дзвінок у двері. Я мовчу. Через секунду ще дзвінок. Вечір. Сім, здається. Або вісім….

Я так не хочу нікуди йти… напевно, Емерсі знову бажає заманити мене у вир нічних вогнів і дикої музики…. алкоголю, розпусти й п'яних облич…

Дзвінок у двері довший. Може, вона просто піде й не заважатиме мені пити каву й дивитися якийсь фільм…?

Дзвінок у двері. Стук у двері. Чорт…. і чому моя дупа така неслухняна… і зараз піднімається з теплого, м'якого крісла й шестує до вхідних дверей….?

Ставлю припутно напівпорожню чашку кави на стіл і хватаюся за ключ, що стирчить у замковій щілині. Повертаю його, мовчки відчиняючи двері…..