І

«Найсильніша біль — це не та, що видно зовні, а та, що мовчки спалює тебе зсередини.» — Франц Кафка

      Я написала тобі цей лист і обережно вклала в білий конверт. Ще раз подумки пройшлася по кожному рядку. Так. усе правильно. Провела вологим кінчиком язика по поверхні марки й клейкій стороні конверта. Усе скріпивши в потрібному місці, моя рука здригнулася… чи все я роблю правильно? А раптом мої слова будуть не зрозумілі? Раптом вона не вхопить сенс написаних мною рядків? Раптом різко погляне на мене й скаже, що більшої нісенітниці не читала досі? Не знаю…

Накинувши на себе сині джинси, червоні кросівки «BaaS», весняну куртку на футболку й чорний картуз, я вирушила туди, куди вело мене моє серце…

Зорі тонули в напівпрозорому тумані, а на серці іскрилося їхнє відображення. Ніколи раніше мене так ще не трусило. Наче я листок на дереві, а осінь непохитно зайнята ідеєю зірвати мене з гілки й унести у свої сизі далі.

Страшно.

Але не від того, що на дворі перша година ночі, а я одна! А тому, що я все ж наважилася зізнатися у своїх почуттях тій, чий образ давно запаяний хворобливим рубцем на моєму серці й у моїх думках. Страшно від того, що я не знаю, як назвати зараз свою поведінку? Як удостоїтися пояснити самій собі, що насправді я відчуваю до неї — кохання чи романтичну дружбу? Я не знаю, що побачу вранці в світлих зелених очах навпроти, коли вони прочитають кожен рядок у цьому конверті, який зараз спочиває в моїй долоні?

Машини. Люди. Ніч.

Огортає озноб. Але мені байдуже. Я хочу, щоб вона, нарешті, дізналася про мої «хворобливі» почуття до неї… годі… минуло майже п'ять років… до цього лише мої очі в німому крику намагалися пояснитися їй… сказати, що кохання з першого погляду буває! Дивно! Мені двадцять вісім років, а я, подібно до маленької дівчинки, йду й трушуся, відчайдушно вибиваючи з себе весь ресурс сміливості й непохитності! Усередині на все горло кричить дивний голос, заважаючи мені тверезо міркувати! Він горланить і плавиться десь у вухах, даючи зрозуміти моєму розуму, що я чиню неправильно! Адже я дівчина! Вона — тим паче! Вона зустрічається з чоловіком! Вона, мабуть, хоче дітей! Хоче обтяжити себе приємним сімейним оточенням! Домагається прихильності неба, щоб те подарувало їй міцну й надійну руку чоловіка, слухняних маленьких дітей і кудлатого відданого пса! Мабуть, її жіночий «голос» твердить про те, що час створювати свій куточок, свою комірку суспільства і, найімовірніше, їй не до того, щоб міркувати й дивуватися з моїх дурних заносчивих зізнань! Усе стиснулося в маленьку грудку. «Анно! Анно!» постійно кричало моє серце, і я його не вгамовувала. Мабуть, на це просто не було зайвих сил. «Анно Браун — я люблю тебе»!

Як мені їй сказати? Безглуздо тонути у своєму власному болю й кінчатися там від нестерпної ломки кісток! Безрозсудно кидати виклик своїй долі, тому що я впевнена в тому, що після зізнання втрачу її назовсім! Ні! Я повернуся! Я не піду далі! Я викину цей нікому не потрібний клапоть паперу, хоч у ньому й описано все глибоке озеро моїх страждань і сліз! Чорт, як же я несамовито бажаю зараз розірвати своє невгамовне серце на шматки й мовчки продовжувати своє існування на цій землі, вигасаючи в повному глузді!

Ноги в червоних кросівках «BaaS» несуть мене далі, упевнено ступаючи повз денні дощові калюжі. Чорт би це все побрав! Я знову починаю закипати. Чому нутрощі моєї голови застилає туман? Я починаю злитися! Здебільшого на себе через свою слабкість! Частково на неї… через те, що вона з'явилася в моєму житті п'ять років тому… Таким вихором, який збив мене з ніг і притиснув до твердої поверхні, не вгамовуючи свого жару. Чорт! Цей голос, ніжний і нестерпно приємний! Ці очі — які постійно посміхаються, у глибинах яких оселилися розум і мудрість! Ці губи — символ чуттєвості й благоговіння! Ці руки, які вміють піклуватися про інших і приносять стільки щастя й умиротворення у своїх обіймах! Ніщо не змогло розірвати цього відчування протягом цих років! Але так не буває! Кохання так довго не живе! Пристрасть вмирає майже одразу! Але чому?! Чому це сталося саме зі мною? За які гріхи я змушена тепер боротися зі своїми почуттями до неї й постійно програвати самій собі?! Я злюся на тебе, Анно Браун! Ти чуєш мене?! Злюся! Тому що ти за довгий час не змогла розпізнати в моїх німих молитвах свого імені! За те, що ти настільки красива, що повинна, просто зобов'язана сидіти за ґратами за таке неприпустиме правопорушення! За те, що ніжна не за правом і прекрасна всередині! Ти розумієш мене, Анно Браун!? Ти просто зобов'язана знати, що я вигнала з себе свою гордість, у розпачі розтоптавши її твердим черевиком, і готова, так, я готова стояти перед тобою на колінах і просити пощадити! Просити полюбити мене! Просити ще хоч раз поглянути на мене! Може, хоч на секунду, хоч на мить я побачу в твоїх бездонних «лісових» очах те почуття, що зараз відображається в моїй душі!

Озноб. Ніч. Машини. Люди. Твій будинок зовсім поруч. Твоя хвіртка зовсім уже в мене під ногами. Ось поштова скринька. Ось той світ, у якому я зараз втрачу цей лист! І ти, гидливо прочитавши його, викинеш у вогонь як непотрібну річ! Я закипаю! Знову! Чому? «Анно! » Відпусти мене! Розв'яжи цю мотузку в мене на шиї! Анно! Молю, не проганяй мене, а візьми й обніми зараз! Анно…