Історія одного дракона

61.День,на який чекали

Останній місяць промайнув непомітно. Ще вчора здавалося, що до весілля безліч часу, а сьогодні село вже зустрічало останні приготування гамором, музикою та запахом свіжих квітів.
За цей час змінилося не лише село. Шива й Лянь Чень, які колись не могли провести разом і кількох хвилин без суперечки, поступово стали нерозлучними. Вони й далі часом сперечалися, але тепер у цих суперечках було більше усмішок, ніж роздратування. Зрештою обоє зрозуміли, що вже не хочуть шукати приводів розійтися, а натомість шукають нагоди побути разом. Після відвертої розмови вони вирішили стати парою. Шива, звісно, запевнила Мію, що це зовсім не означає, ніби Лянь Чень перестав бути нестерпним. Просто тепер вона мала намір терпіти його значно частіше.

Мія лише розсміялася, не ставлячи зайвих запитань. Їй було приємно бачити, як подруга нарешті дозволила собі бути щасливою.
Та сьогодні всі думки були зайняті іншим.
Настав день весілля.
Від самого ранку село нагадувало вулик. Одні несли до площі останні кошики з квітами, інші розставляли столи, прикрашали будинки й перевіряли, чи все готове до прибуття гостей. Уздовж вулиць коливалися різнокольорові стрічки, а над входами до осель висіли квіткові гірлянди. На площі встановили арку, прикрашену білими, фіолетовими й зеленими квітами. Саме ці кольори Мія обрала ще на початку приготувань, і тепер вони гармонійно поєднувалися з навколишньою зеленню та світлими стінами будинків.

Здавалося, кожен мешканець села вклав у це свято частинку себе.
Для Мії це мало особливе значення. Вона колись жила тут, серед цих людей, і навіть після всього пережитого саме це місце залишалося для неї частиною дому. Тепер вона поверталася сюди не як дівчина, яка намагалася зібрати докупи уламки власного минулого, а як жінка, що знала, кого кохає і з ким хоче розділити майбутнє.
У будинку панувала не менша метушня.
— Не рухайся, — попросила мама Мії, поправляючи останню складку на її вбранні.
— Я вже кілька хвилин стою нерухомо.
— І ще трохи постоїш.
— Мамо…

— Міє, сьогодні ти маєш бути найкрасивішою нареченою. Дозволь мені хоча б переконатися, що все на своєму місці.
Мія слухняно замовкла, хоча в кутиках її губ ховалася усмішка.
На ній було весільне вбрання зі світлої шовкової тканини, оздоблене тонкою вишивкою та дрібними квітковими візерунками. Вишивка переливалася ледь помітним блиском, коли на тканину падало світло. Довгі рукави спадали м'якими складками, а пояс підкреслював витонченість силуету. Волосся зібрали у святкову зачіску й прикрасили витонченими шпильками з квітковими мотивами.
Усе було саме таким, як вона хотіла: вишуканим, але не надмірним.
Мама відступила на крок, оглядаючи доньку. На мить її обличчя змінилося, а в очах з'явився блиск.

— Ти виросла так швидко, — тихо промовила вона.
Мія повернулася до неї.
— Мамо…
— Ні, нічого не кажи. Якщо зараз почну плакати, доведеться все переробляти.
Вони обидві засміялися, хоча Мія відчула, як до горла підступив клубок.
— Дякую тобі, — сказала вона, обіймаючи матір. — За все.
Мама міцно пригорнула її до себе.
— Просто будь щаслива. Це все, чого я хочу.
Коли вони відсторонилися, у дверях з'явилася мама Тая. Вона теж на мить завмерла, побачивши Мію, а тоді тепло усміхнулася.

— Тепер я розумію, чому мій син останнім часом забував, як закінчувати речення.
— Він забував? — здивувалася Мія.
— Щойно хтось згадував твоє ім'я, він одразу знаходив причину усміхатися.
— Мамо!
— Що? Я ще навіть не почала розповідати найцікавіше.
Мія розсміялася, відчуваючи, як останнє хвилювання поступається місцем радісному очікуванню.
— Гадаю, сьогодні мені доведеться почути багато історій про нього.
— О, люба, у мене їх вистачить на кілька весіль.
— Тоді, мабуть, я вчасно виходжу за нього заміж, поки ви не передумали й не вирішили мене попередити.

Жінки засміялися, і напруга остаточно розвіялася.
Тим часом Тай теж проходив свою частину випробувань.
Він стояв у сусідньому будинку перед батьком, який уже втретє поправляв деталь його святкового вбрання.
— Усе добре? — запитав Тай.
— Тепер так.
— Ти перевіряв це дві хвилини тому.
— А тепер перевірив ще раз.
Тай зітхнув.
— Я починаю розуміти, чому Мія так довго готувалася.
Батько пирхнув.
— Не хвилюйся. Найскладніше ще попереду.
— Ти про церемонію?

— Про те, як ти поводитимешся, коли побачиш наречену.
Тай хотів відповісти жартом, але слова так і не з'явилися. Він справді хвилювався. Не через гостей, не через церемонію й навіть не через те, що на нього дивитиметься половина села.
Він хвилювався, бо цей день нарешті настав.
Після війни, втрат, пошуків і таємниць вони з Мією отримали можливість жити далі. Не тікати від минулого, не боятися майбутнього, а просто бути разом.
І тепер він мав побачити її у весільному вбранні й назвати своєю дружиною.
— Тату, — промовив Тай після короткої паузи.
— Що?

— Дякую, що дозволив нам провести весілля тут.
Батько уважно подивився на сина.
— Це був ваш вибір. І, гадаю, правильний. Палац може подарувати розкіш, але не завжди здатен подарувати відчуття дому.
Тай кивнув.
— Саме це я й хотів для неї.
Батько поклав руку йому на плече.
— Тоді не змушуй її сумніватися у своєму виборі.
— Не змушуватиму.
Вони обмінялися поглядами, і більше нічого говорити не довелося.

Невдовзі на площі почала збиратися громада. Прибули представники дружніх кланів, яких запросили батьки молодих. Їх зустрічали з повагою, проводжали до відведених місць, а діти з цікавістю розглядали незнайомих гостей у святковому вбранні.
Музиканти зайняли свої місця. Звучання струнних інструментів перепліталося з тихими ударами барабанів, створюючи урочисту мелодію. Над площею коливалися стрічки, а квіткові гірлянди ледь ворушилися від легкого вітру.
Шива стояла біля арки поруч із Лянь Ченем. На ній було святкове вбрання, яке вона сама допомагала обирати, і, на диво, сьогодні вона майже не сперечалася з ним.
Майже.
— Ти знову поправляєш цю стрічку, — тихо зауважив Лянь Чень.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше