Ранок зустрів їх прохолодним повітрям і чистим небом. Після кількох днів, сповнених спогадів і важливих відкриттів, настав час вирушати додому.
Тай стояв біля коней і дивився вдалечінь. За обрієм здіймалися гори, серед яких минуло його дитинство. Хребет Дракона чекав на нього, і вперше за довгий час він повертався туди не як мандрівник, що шукає відповіді, а як той, хто нарешті знайшов себе.
Мія підійшла до нього й зупинилася поруч.
— Сумував за домом? — запитала вона.
Тай повернувся до неї й усміхнувся.
— Більше, ніж думав. Хоча, якщо чесно, я вже давно не уявляю дому без тебе.
Мія ледь усміхнулася й узяла його за руку.
— Тоді не змушуватимемо твій дім чекати.
Вони вирушили в дорогу разом із Шивою та Лянь Ченем.
Стежка поступово підіймалася в гори. Що далі вони їхали, то величнішими ставали краєвиди. Дорогу обступали високі сосни, чиї темно-зелені крони шуміли під подихом вітру. Між стовбурами пробивалося сонячне проміння, лягаючи золотими смугами на вкриту хвоєю землю.
Невдовзі ліс розступився, відкриваючи перед мандрівниками глибоку долину. Унизу звивалася річка, що виблискувала на сонці, немов срібна стрічка. На протилежному схилі виднілися водоспади: вода спадала з кам’яних уступів і губилася в молочному тумані.
Шива мимоволі сповільнила коня.
— Тут неймовірно красиво, — промовила вона, озираючись довкола. — Ніколи не думала, що гори можуть бути такими величними.
— Це ще не все, — озвався Тай. — Коли дістанемося перевалу, побачите справжній Хребет Дракона.
— Ти так говориш, ніби сам його створив, — зауважив Лянь Чень.
— Я лише народився там.
— А скромності тебе, схоже, не навчили.
Мія тихо засміялася. Тай тільки похитав головою, давно звикнувши до їхніх перепалок.
Дорога ставала дедалі вужчою. Подекуди вона пролягала вздовж скель, а з іншого боку відкривалася прірва, дно якої ховалося під густим туманом. Коні впевнено ступали кам’янистою стежкою, проте на одному з крутих поворотів Шива змушена була зупинитися, щоб обережно провести свого коня між виступами скелі.
Лянь Чень помітив це й повернувся до неї.
— Дай руку.
— Я й сама впораюся, — відповіла Шива, хоча злазити з коня на вузькій стежці було не надто зручно.
— Я не сумніваюся. Але якщо ми зупинятимемося біля кожного каменя, до палацу дістанемося наступної весни.
— То їдь уперед. Ніхто тебе не тримає.
— А потім мені доведеться пояснювати Таю, куди поділася його гостя. Не хочу псувати собі день.
Шива закотила очі, та все ж прийняла його руку. Лянь Чень допоміг їй безпечно зійти на ширшу частину стежки, а тоді перевів коня.
— Бачиш? — сказав він. — І жодної трагедії.
— Ще слово — і наступний поворот ти проходитимеш сам.
— Ось тепер я впізнаю Шиву.
Вона хотіла відповісти щось гостре, але, зустрівшись із його усмішкою, лише відвернулася. Чомусь цього разу його жарти не дратували так, як раніше.
Коли вони знову рушили, Лянь Чень тримався трохи ближче до неї. Він не пояснював чому, а Шива не питала.
Тим часом Тай і Мія їхали попереду. Час від часу вони обмінювалися спогадами про місця, які впізнавали на дорозі. Для Тая кожен поворот був пов’язаний із чимось знайомим: ось скеля, з якої він колись спостерігав за бурею, ось струмок, біля якого зупинявся під час тренувань, а он там починалася стежка до старого оглядового майданчика.
— Я стільки років шукав відповіді й навіть не помічав, як сильно сумую за цими місцями, — сказав він.
Мія подивилася на нього.
— Тепер тобі не доведеться шукати їх самому.
Тай стиснув її руку.
— Знаю.
Вони піднялися ще вище, і повітря стало прохолоднішим. Вітер приносив запах мокрого каміння та гірських трав. Над вершинами пливли хмари, чіпляючись за гострі скелі, а подекуди між ними відкривалися клаптики блакитного неба.
Нарешті стежка вивела їх на широкий перевал.
Усі четверо мимоволі зупинилися.
Перед ними розкинувся Хребет Дракона.
Величезні гори здіймалися одна за одною, утворюючи кам'яну стіну, що простягалася до самого обрію. На найвищих вершинах білів сніг, а нижче темніли густі ліси. Сонце освітлювало схили, і тіні хмар повільно ковзали долинами. Десь далеко між горами сріблилася річка, а на скелястому виступі виднілися давні кам'яні споруди.
Мія затамувала подих.
— Тепер я розумію, чому ти так хотів повернутися.
Тай дивився на гори, і в його очах відбивалися і радість, і сум за втраченими роками.
— Тут моє коріння. Тут усе починалося.
— І тут почнеться новий розділ твого життя, — сказала Мія.
Він повернувся до неї.
— Нашого життя.
Вона усміхнулася й притулилася до його плеча.
Позаду Шива теж милувалася краєвидом. Лянь Чень, помітивши, що вона забула про їхні суперечки, на мить замовк.
— Гарно, правда? — запитав він.
— Дуже, — відповіла вона. — Дякую, що допоміг мені на стежці.
Лянь Чень здивовано підняв брови.
— Це що, подяка? Треба буде запам'ятати цей день.
— Не звикай.
— Уже пізно.
Шива засміялася, і він усміхнувся у відповідь. Їхні погляди зустрілися лише на мить, але цього вистачило, щоб обидва першими відвели очі.
Тай, який помітив цю сцену, нічого не сказав. Лише обмінявся поглядом із Мією, і вона ледь помітно всміхнулася у відповідь.
Попереду на них чекала дорога до палацу.
Вони рушили далі, залишаючи позаду перевал. Невдовзі між гірськими схилами почали з'являтися дахи будинків, а над ними здійнялися вежі, збудовані з темного каменю. Високі мури палацу гармонійно вписувалися в гірський краєвид, немов були його невіддільною частиною.
Тай випростався в сідлі.
Він повертався додому. Попереду були зустріч із батьками, розмови про пережите й відповіді на запитання, які не можна було більше відкладати.
Та цього разу він не боявся того, що чекало попереду.
Поруч їхала Мія. Позаду — друзі, які пройшли з ними крізь небезпеку й таємниці. А над усім височів Хребет Дракона, що знову приймав свого спадкоємця.
І дорога, яка так довго вела їх крізь невідомість, нарешті привела додому.
Відредаговано: 27.10.2026