Тай шукав її всюди.
У горах.
У лісах.
У старих поселеннях.
На забутих дорогах, якими вже багато років ніхто не користувався.
Він ішов туди, де чув хоча б найменший слух. Де хтось бачив самотню дівчину. Де хтось згадував незнайомку, яка не пам’ятала свого минулого. Де хтось говорив про дівчину, чия зовнішність могла збігатися з описом Мії.
Але щоразу — нічого.
Минув рік.
Потім другий.
Потім ще один.
Для звичайної людини це були б роки життя. Для Тая — лише чергові сторінки нескінченного пошуку.
Він не старів. Не дозволяв собі зупинитися. І не збирався припиняти пошуки.
Одного разу, проходячи через гори, Тай натрапив на розбійників.
Їх було багато.
Він не збирався затримуватися, але нападники вирішили, що самотній мандрівник стане легкою здобиччю.
Бій був коротким.
Тай легко відбив перші атаки, але один із розбійників скористався моментом і вдарив його зі спини.
Тай похитнувся.
Наступної миті втратив рівновагу й упав. Голова вдарилася об камінь.
А далі — темрява.
Коли Тай прийшов до тями, навколо вже нікого не було.
Він повільно піднявся. Тіло боліло, але сила дракона залишалася при ньому.
Він пам’ятав своє ім’я.
Пам’ятав, хто він.
Пам’ятав свою силу.
Пам’ятав своє минуле.
Але щось було не так.
Тай спробував згадати, куди прямував. Навіщо опинився в цих горах. Кого шукав.
Порожнеча.
Він заплющив очі, намагаючись повернути хоча б один спогад.
І раптом почув голос.
— Ти знову вирішив усе зробити сам?
У голосі звучало роздратування, але за ним ховалося щось інше. Турбота, яку намагалися приховати за докором.
Тай розплющив очі.
Перед ним промайнула сцена: кам'яна зала, кілька людей, які сперечалися між собою, і постать, що стояла навпроти нього.
Обличчя було розмитим.
Він не міг розгледіти ні рис, ні кольору очей. Лише пам’ятав, що ця людина дивилася на нього так, наче знала про нього більше, ніж він сам.
— Я впораюся, — почув він власний голос.
— Ти завжди так кажеш.
Спогад урвався.
Тай різко вдихнув.
— Хто це?..
Він спробував утримати побачене, але перед очима залишилася лише порожнеча. Ні місця, ні обличчя, ні відповіді.
Лише голос.
Він знову заплющив очі.
І цього разу побачив іншу сцену.
Чиясь рука лежала на його зап’ясті. Пальці міцно стискали його, ніби не хотіли відпускати.
Навколо лунали чужі голоси, але слів Тай не розбирав.
— Не йди…
Він не знав, кому належав цей голос. Не знав, хто тримав його за руку.
Обличчя перед ним залишалося розмитим, наче хтось навмисно стер його з пам’яті.
— Я скоро повернуся, — відповів він у спогаді.
А потім постать відпустила його.
Тай розплющив очі.
Серце билося швидше.
Він не пам’ятав цієї розмови. Не знав, коли вона відбулася і чому раптом з’явилася перед ним.
Але слова «не йди» залишили по собі дивний біль.
Він опустив погляд і помітив у руці стару річ, яку носив із собою вже багато років.
Тай не пам’ятав, навіщо вона йому.
Не пам’ятав, хто її дав.
Але пальці самі стиснули її.
Викинути він не зміг.
Наче щось усередині противилося самій думці про це.
— Що ти намагаєшся мені нагадати?..
Тиша.
Тай довго стояв посеред дороги, намагаючись зібрати докупи уривки побаченого.
Кам'яна зала.
Чужий голос.
Рука на його зап’ясті.
Обіцянка повернутися.
Усе це належало його минулому, але він не міг зрозуміти, якому саме.
А потім усередині виникло одне-єдине слово.
Знайти.
Кого?
Він не знав.
Навіщо?
Теж не знав.
Але відчував, що це важливо.
Наступного ранку Тай знову вирушив у дорогу.
Він більше не пам’ятав імені тієї людини.
Не пам’ятав, ким вона була для нього.
Не пам’ятав, чому її пошуки колись стали найважливішою справою його життя.
Але продовжував шукати.
Іноді він навіть не розумів, чому повертає саме на ту чи іншу дорогу. Чому деякі місця викликають у ньому незрозуміле відчуття знайомства. Чому певні слова змушують його зупинитися посеред розмови.
Одного разу він почув від незнайомця ім’я.
— Мія…
Тай завмер.
Сам не розуміючи чому, він обернувся.
У грудях щось стислося.
На мить перед очима промайнула ще одна сцена.
Він стояв навпроти дівчини. Між ними залишалося всього кілька кроків.
Вона щось говорила йому, але слів не було чути. Її обличчя розмивало, щойно він намагався роздивитися його.
Тай не міг зрозуміти, чи вона усміхалася, чи плакала.
Він лише відчував, що мав відповісти їй.
Що повинен був щось сказати.
Але спогад зник раніше, ніж він устиг збагнути бодай щось.
— Що ти сказав? — запитав Тай.
Чоловік здивовано подивився на нього.
— Я сказав… Мія. Це ім’я дівчини з сусіднього села.
Тай мовчав.
Мія.
Він не знав цього імені.
Принаймні так йому здавалося.
Але чомусь воно відгукнулося всередині так, ніби він чув його незліченну кількість разів.
— Де це село? — нарешті запитав він.
Чоловік показав напрямок.
Тай подякував і рушив туди.
Він не знав, хто така Мія. Не знав, чи була дівчина із сусіднього села тією, яку шукав стільки років.
Але вперше за довгий час у нього з’явився напрямок.
Його пам’ять була пошкоджена.
Та не все можна було забрати.
Залишилися уривки розмов, відчуття незавершеної обіцянки й образ людини, чиє обличчя він ніяк не міг пригадати.
Залишилося відчуття, що він колись когось залишив.
І що мав повернутися.
Тай підняв голову.
Попереду простягалася невідома дорога.
Він не знав, куди вона приведе. Не знав, чи знайде там відповіді.
Але рушив уперед.
Бо сила дракона все ще була з ним.
Бо ім’я Мія не давало йому спокою.
І десь там, далеко, була та, кого він уже не пам’ятав.
Та, чиє обличчя зникло з його спогадів, але чий голос досі лунав у глибині його свідомості.
І він продовжував її шукати.
Навіть не знаючи, кого саме шукає.
Відредаговано: 27.10.2026