***

Максимко повільно плентався за татом, збиваючи грубою палицею бур'яни. Йому геть не хотілося йти до баби Мокрини. Вона була злою і мала величезну пиху. А ще лякала хлопця хитрою нявкою, яка полюбляє лоскотати дітей. І хоч Максимкові ще кілька місяців тому як стукнуло шість, він все ще побоювався страшилок своєї прабаби. 

— Максиме, хутчіше, скоро стемніє! — гримнув тато, побачивши, що хлопець затримується. 

— Не хочу я йти до баби! Вона погана! — з пересердя огризнувся малий і замахнувся на величезного ні в чому не повинного лопуха. Листок рослини від удару розірвало навпіл.

— Ти мені ще смієш перечити?! 

Батько розізлився, вхопив сина за плече й штовхнув поперед себе, щоб той був у нього на очах.

— Ногами перебирай швидше! Нам ще треба встигнути повернутися додому, поки сонце не сіло! Недотепа! І за що нам Бог такого нетямущого сина дав? Двійко старших чемні й працьовиті, а це — ледар, якого ще спробуй знайти! 

Максим хотів знову заперечити батькові, але отримав чергового стусана в спину, щойно повернувся й відкрив рот.

— Мовчи, бо таких неслухняних, як ти, Чугайстер забирає у ліс і там їсть! 

У Максимка в душі все захололо. Він усе знав про небезпечних нявок, лісовиків, пана, злиднів і навіть вовкулаку, знав, як від них захиститись, але оте страшне «Чугайстер» чув уперше. І так йому моторошно стало, що в нього й ноги заніміли. Хлопцеві терміново потрібно було перевести дух, заспокоїтись.

— Тату, щось в мешти попало, — сказав він смиренним тихим голосом, — мабуть, камінець, я витрушу, бо дуже заважа.

— Ой, що хоч, те й роби, — махнув злий батько, обійшовши сина збоку, — наздоженеш!

Максим обперся на старезну смереку й удав, що стягує з ніг черевика. Батько йшов уперед не оглядаючись. Серце хлопчика билось так швидко, що він не чув нічого, крім тих ударів. Страх окутав усе його тіло. Чугайстер! Що воно таке? І чи справді краде дітей неслухняних, як сказав тато? Постоявши під деревом зо хвилину, хлопець трішки заспокоївся, втамував дихання й хотів уже наздоганяти тата, який добряче віддалився лісовою стежиною, проте ще не пропав з виду, аж раптом позаду почувся якийсь шум. Дитина напружилася й різко повернулася. Там було пусто, всього лиш невеликий порив вітру, що увірвався зненацька до лісу, колихав гілля кущів. Але Максимка це насторожило. Він зробив крок вперед, щоб роздивитися детальніше чагарники. У лісі стояла напівтемрява і хлопцеві здавалося, ніби там хтось є... 

— Максиме! — пролунало здалеку грізне. Батько ще дужче розізлився. Хлопчик підскочив на місці від того оклику, ще раз вгледівся у кущі й побіг наздоганяти тата, адже знав, що навіть якийсь там чугайстер не може бути гірше батьківських стусанів. 

Максимко промчав повз величезний кущ глоду, не помічаючи великих старих очей, що спостерігали за ним весь цей час. Ті очі зливалися разом з листям, адже мали колір весняної молодої трави. Вони провели дитину поглядом і щезли, як і з'явилися, залишаючи за собою лише подих вітру. 

У баби Мокрини хлопець нудився. Стара, наче світ, жінка розмовляла з ним, як завше, суворо. Але він звик до такого відношення і приймав його за потрібне. Іншого хлопець не бачив. Лише крики, звинувачення та стусани. 

Хіба сусід, дід Микита, мабуть, ще старіший од баби Мокрини, був добрим. От хлопець частенько й втікав до старого, шукаючи в того якщо не ласки, то хоча б доброго слова. Найцікавішим було те, що дід знав усе-усе про лісових карпатських створінь і вмів від них захиститись. Саме дід Микита навчив хлопця, як обманути нявку й обвести кругом пальця пана. Щоправда, на практиці дорогоцінні знання застосувати поки що не вдалося. Мабуть, не везло хлопцеві з міфічними створіннями, обходили вони його стороною. 

Чого ж дід про Чугайстра нічого не розказав, раз він краде дітей? Максима це запитання хвилювало понад усе. Йому не терпілось чимшвидше вернутись додому й зайти в гості до діда. Але стара прабаба Мокрина ніяк не могла відчепитися від хлопчини та його батька. Все твердила  внукові, щоб відкачав сина яйцями, інакше виросте ледарем і гульвісою. Максимко лише зітхав на такі зауваження й мовчки пив молоко з медом, яким пригостила баба. 

Коли нарешті батько схопився, що стало темніти, хлопець трохи оживився, адже знав, що от-от потрапить на оповідку сусіда. Якщо, звісно, вдасться з хати тихо вислизнути.

— Поцілуй бабусю на прощання! — наказала стара й Максимко скривився. 

«Краще вже нехай Чугайстер забирає, ніж оту стару зморшкувату ропуху цілувати!» — подумав він, але все ж притулив дитячі губи до її щоки.

Додому Максимко біг поперед батька, не боячись нічого. Сорочку він перед походом до лісу вивертає щоразу, аби нявки не залоскотали, а лісовика не боїться, бо завжди поважає рослини і тварин. А вовкулаку й взагалі жаліє, адже той приймає подобу тварини не по своїй волі. Тільки Чугайстер змушував серце битися швидше, адже таку істоту Максимко не знав. І це потрібно було терміново виправляти.

Вдома, дочекавшись, коли мати з батьком займуться справами, а старші брати робитимуть уроки, хлопець тихо прошмигнув надвір, пройшов згиньки під вікнами й проліз крізь маленьку шпаринку в паркані, що вела до сусіда. 

— Діду Микито! Діду Микито! — застукав у вікно, в якому світилося. — Відчиняйте! Це Максим! Це терміново!