Історія однієї купюри

Історія однієї купюри

Голод скручував живіт Марселя, але він терпів. Не нив і не стогнав, не здавався попри тремтячі руки та ноги, які все менше і менше слухалися господаря. Ось-ось здавалося підведуть. Марсель був худим наче трясця, але жилястим, не із слабких, його шкіра від тривалого перебування на сонці стала темною, волосся навпаки замість чорного кольору тепер було русявим і довгими недбалими пасмами спадало на плечі, лише очі світилися на темному, порубцьованому морщинами обличчі. Сьогодні уже другий день як він працює без їжі. Вчора його напарник перевернув ящик із вином і їм нічого не заплатили. Ледь тримаючись на ногах він молив Бога аби сьогодні усе пройшло гладко, адже третій день без їжі він не протягне, а що саме головне не протягне сім`я. Дома чекали шмат хліба двоє дітей. Вони лишилися у нього після того, як дружина не втерпівши нікчемного існування втекла геть із якимось туристом. А він лишився, і тепер щодня працював вантажником у порту. Тягав, голий по пояс, важкі ящики із катерів, що прибували у порт, складав їх у складі, і так цілий день. Від світанку до заходу, від першого до останнього транспорту.

Сонце почало хилитися до заходу і у порту стало малолюдно. На воді запанувала тиша і на березі також, лише працівники сиділи у тіні складу невеликими купками, чекаючи платні. Нарешті молодий чоловік, високий, у білій сорочці, вийшов із залізних дверей. Він витягнув папірець і виразно та чітко перелічував прізвища. Роботяги вишикувалися у довгу чергу, тут ніхто не поспішав, ніхто не штовхався, вони як злагоджена команда рухалися до свого маяка – «чоловіка що видавав гроші», звали його Рахівник. Справжнього імені ніхто не пам’ятав, тому кликали його всі позаочі саме так. Нарешті Марсель підійшов на початок черги, почув своє прізвище, у протягнуту долоню перокочувала новенька ще ніким не «чіпана» сотня. Він бережно, наче переживаючи що вона розвалиться, чи випарується, чи його немиті руки вимастять її до невпізнання, прийняв купюру двома пальцями і швидко замотав у чисту хустинку. Посмішка з`явилася на його обличчі, вимучена посмішка. «Нарешті вони поїдять».

Ще хвилину тому він ледь переставляв ноги, а вже зараз наче накачався енергетиками, наче добре відпочивши біг вулицями міста до крамниці. Як на зло усі були закриті. Марсель гайнув на сусідню вулицю, тут жили багатії та виходу не було, не любив він тут бувати, під цими рентгенівськими поглядами він почував себе відразу людиною третього сорту. Серед цього лоску, блиску і чистоти, випещених облич та рук, він був наче надоїдливий пес, наче мотлох посеред величезної купи золота. Він ненавидів ці місця, але «вони хочуть їсти» і заради цього можна терпіти усе.

Марсель вскочив у магазин, на щастя тут було вільно. Вхопив корзину, не звертаючи уваги на принизливий погляд продавщиці, вона наче кричала: «чого приперся обірванцю». Він стиснув зуби. Буквально кілька хвилин і Марсель уже стояв біля каси. Саме основне на що вистачило грошей лежало у корзині: буханка хліба, шмат м’яса, кілька цукерок і велика пляшка молока. Марсель добре рахував, має вийти рівно сто. Продавщиця повільно пробивала товар, кидаючи підозрілі блискавки з під брів. У цей момент двері магазину розчинилися впускаючи в середину гамірливу компанію п’яних чоловіків. Їх було троє. Усі як один не слабо випивші, увірвалися усередину і не помічаючи нікого та нічого влаштувалися умить на касі біля Марселя продовжуючи якісь власні теревені. Через мить компанія стихла, вони помітили обірваного чоловіка біля каси,

 - від кого тхне – запитав один із чоловіків.

 Тоді ткнув пальцем Марселя у груди.

- Здається то від тебе.

Інші голосно зареготали.

- Тобі не місце серед інтелігентної публіки хлопче – продовжував все той же жирний чоловік із поросячою пикою із червоними прожилками як у алкоголіків або людей що часто зловживають спиртним. Від нього тхнуло не гірше ніж від Марселя, але костюм на ньому, та старі порвані джинси на Марселю робили свою справу, вони розділяли людей на тих що «містер» і тих що «немістер» або ж «бродяга». Ділили на сорти наче продукти, наче речі.

Марсель зніяковів, він злякався, його сотня уже перейшла до рук продавщиці і йому хотілося просто схопити товари та піти до дому, до сім’ї. Він стиснув зуби і ледь чутно пробубнів:

 – вибачте пане я вже йду.

Жирний не спинявся йому здавалося подобалося знущатися із бідолахи.

- Звичайно ти йдеш, двері отам – він махнув рукою, дірявлячи очима Марселя.

- Так, я лиш заберу продукти.

Ця проста фраза здається розбудила у жирному тілі ціле цунамі, він у мить вхопив марселя за горло та штовхнув до дверей:

 – які товари? ти за них платив? Де у тебе гроші? Певне хотів украсти? Він вам платив? – питав жирний у продавщиці.

Та скривилася відчуваючи неприємний запах небажаного гостя. Майстерно скрутила купюру сховавши у кулаку.

 – не платив. Тільки розвів тут конкурс «парфумів» волоцюга вона скривила свого носа.

Марселя наче пробило струмом, ще такого з ним не було, він ніколи не крав, завжди був чесним і заробляв як міг власною працею. Вперше у житті його хочуть зробити крадієм. Йому стало якось соромно, він навіть на мить повірив що справді не давав гроші, тоді згадав свою сотню і розкрив було рота:

 – але я платив…

- ти кажеш що ця жінка бреше!?

Усі троє чоловіків вхопили Марселя та викинули на вулицю. Кожен, не даючи сказати йому ані слова, під схвальні вигуки продавщиці, надавали йому стусанів на задньому дворі.

- Більш не приходь. Побачимо буде гірше. – кричали вони завдаючи удари. Гиготіли та підтримували один одного вибиваючи дух із худого тіла.