6 глава. Мій час.

16 років потому

Я розумію, що Джина — не моя рідна мама. Але вона подарувала мені те, без чого я вже не уявляю свого життя. Вона дала мені сестру. Так, Міла мені не рідна по крові, та це нічого не змінює. Вона — моя СЕСТРА.

— Роз, коли ти покажеш новий прийом?— Коли цей доведеш до автоматизму — тоді й поговоримо про новий.

Ми вийшли з лісу й попрямували додому.

— Мам, ми вдома! — гукнула я, щойно переступила поріг.

У нас було затишно. Ми з Мілою склали дрова біля печі й почали розкладатися. Джина зайшла до кімнати.

— Донечки, ви, мабуть, втомилися. Зараз поїсте, потім трохи мені допоможете — і підете відпочивати.

Після обіду ми освіжилися та взялися готувати трави для цілющих мазей. І раптом — гучний стукіт у двері. За мить — ще один. Якби ми вчасно не змінили стару двері, її давно б вибили.

Я пішла відчиняти. За порогом стояв переляканий дідусь. Його подерті штани до колін тріпотіли від нервових рухів. Він переминався з ноги на ногу, заламував руки, тяжко дихаючи від швидкої ходьби. Нарешті випалив:

— Демон! На узліссі!

Ми з Мілою перезирнулися — і за мить вже стрибали по кімнаті, збираючи баночки, мазі, зброю. Міла взяла свій тонкий клинок, я — кинджали й цілющі засоби. Джина не встигла й слова вимовити, як нас і слід прохолов.

Добралися без пригод. Міла летіла сама, а я — як справжня відьма — на мітлі. Хресна Міли колись подарувала. Жарт, звісно, вийшов ефектний. Спершу було і смішно, і лячно. Літальний транспорт — річ зручна, але як поставляться до мене місцеві — інше питання.

На щастя, староста села виявився притомним. Домовилися про плату — і розійшлися. А тепер ми з Мілою летіли «відпрацьовувати» мовчання місцевих. За покривання мого екзотичного засобу пересування вони просили захисту.

Бо на околиці, в глушині, що не станеться — далі ніхто не дізнається. Писати кудись марно — лист довго йтиме, поки його розглянуть, поки хтось прибуде… А час буде втрачено.

Тож угода вийшла вигідна всім: місцевим — спокій, нам — можливість перевірити свої вміння в реальному бою.