40. Рік потому

Минув рік.

Рік відтоді, як четверо людей отримали можливість повернутися до свого життя.

Рік відновлення, нових зустрічей, несподіваних відкриттів і маленьких радощів, які раніше здавалися звичайними.

Тепер усе було інакше.

За містом, у затишному будинку, зібралася велика компанія. День видався сонячним, тому більшість гостей проводила час у саду.

На столі було безліч страв, фруктів, солодощів і напоїв. Хтось відповідав за приготування, хтось допомагав накривати на стіл, а хтось уже встиг знайти собі зручне місце й зовсім не поспішав долучатися до роботи.

— Аріелю, я ж просила не чіпати салат! — почулося з кухні.

— Я лише перевіряю, чи він достатньо смачний!

— Ти вже втретє його перевіряєш!

— Я відповідальна людина. Не можу допустити, щоб гостям подали щось несмачне.

Аріелла з'явилася у дверях із кухонним рушником у руках.

— Відповідальна людина зараз буде мити посуд, якщо не припинить.

Аріель усміхнувся й обережно поставив ложку на місце.

— Я тебе люблю.

— Це не врятує тебе від роботи.

Поруч пролунав сміх.

Неріон, який сидів на терасі разом із Мейларою, похитав головою.

— Бачу, за рік нічого не змінилося.

— А ти сподівався? — запитала Мейлара.

— Чесно? Ні. Вони завжди були такими.

Вона усміхнулася й поклала голову йому на плече.

За цей рік вони багато чого пережили. Відновлення було непростим, але поруч були люди, які підтримували їх на кожному кроці.

Неріон нарешті познайомився зі своєю родиною не лише через розповіді. Він поступово звикав до того, що має батьків, брата-близнюка й ціле коло людей, які прийняли його без жодних умов.

А Мейлара була поруч.

Іноді їм вистачало просто сидіти разом, триматися за руки й розуміти, що тепер вони справді можуть планувати майбутнє.

Неподалік Ліліана розмовляла з батьками Аріелли. Морган разом із батьком Аріеля обговорював щось біля мангала, час від часу долучаючись до загальної розмови.

Усі були тут.

Батьки, діти, близькі люди.

Ті, хто чекав.

Ті, хто не втрачав надії.

І ті, хто тепер мав змогу просто радіти спільному дню.

— Знаєте, — промовила Ліліана, дивлячись на всіх, — я навіть не уявляла, що колись ми зберемося ось так.

Морган обійняв її за плечі.

— Головне, що тепер можемо.

Вона усміхнулася.

— І нехай так буде завжди.

Аріелла підійшла до них разом із чоловіком.

— Мамо, не починай плакати. Сьогодні ж свято.

— Я не плачу.

— Звісно, — усміхнулася донька.

Аріель обійняв матір.

— Ми всі тут. І це найважливіше.

Неріон із Мейларою теж приєдналися до них.

На мить усі замовкли, дивлячись одне на одного.

А потім Аріель підняв склянку.

— Пропоную тост.

— Тільки не надто довгий, — одразу попередила Аріелла.

— Я ще навіть не почав!

— Я тебе знаю.

Усі засміялися.

Аріель усміхнувся й продовжив:

— За те, що ми маємо сьогодні. За людей, які поруч. За родину, яку іноді знаходимо зовсім несподівано. І за другий шанс, який не кожному випадає.

Він поглянув на Неріона.

Брат усміхнувся у відповідь.

— За нас, — додав Морган.

Склянки піднялися над столом.

— За нас!

Саме в цей момент біля будинку почувся звук автомобіля.

Усі мимоволі повернули голови.

— Хтось іще приїхав? — запитала Мейлара.

— Наскільки я знаю, більше нікого не запрошували, — відповіла Аріелла.

Неріон усміхнувся.

— А ось тут ти помиляєшся.

Він поглянув на в'їзд.

З автомобіля вийшла молода жінка з довгим чорним волоссям і сірими очима, які нагадували грозове небо.

Вона поправила сумочку на плечі, оглянула будинок і неквапливо рушила до компанії.

Аліса.

Та сама, яка обіцяла завітати.

Вона зупинилася біля тераси й привітно помахала рукою.

— Ну що, скучили?

На кілька секунд усі просто дивилися на неї.

Першою засміялася Мейлара.

— Алісо! Ти все-таки прийшла!

— Я ж обіцяла.

Аліса перевела погляд на стіл.

— Сподіваюся, ви не почали святкувати без мене?

Аріель усміхнувся.

— Ми вже навіть встигли підняти тост.

— Ось як? А я думала, що на мене чекатимуть.

— Ми чекали, — відповів Неріон. — Просто не знали, скільки саме.

Аліса зробила вигляд, що ображена.

— Невже ви натякаєте, що я запізнилася?

Аріелла схрестила руки на грудях.

— А ти сама як думаєш?

— Я б сказала, що прибула саме вчасно. Адже свято ще триває.

— Зручна логіка, — засміявся Аріель.

Аліса підійшла ближче й привіталася з усіма.

Ліліана обійняла її, Морган привітно усміхнувся, а батьки Аріелли запросили сісти за стіл.

— До речі, — промовила Аліса, вмощуючись на вільному стільці, — я принесла дещо.

Вона поставила на стіл невелику коробку.

— Це вам. На згадку про нашу зустріч.

— Ти могла просто прийти, — сказала Мейлара.

— Могла. Але подарунки роблять зустрічі приємнішими.

— Особливо якщо це щось смачне, — додав Неріон.

Аліса хитро усміхнулася.

— Ти починаєш мене розуміти.

Усі знову засміялися.

Невдовзі розмови відновилися. Хтось розповідав кумедні історії, хтось згадував минуле, а хтось уже сперечався про те, хто найкраще готує.

Мейлара сиділа поруч із Неріоном, Аріелла тримала за руку свого чоловіка, а Аліса уважно слухала чергову історію, час від часу додаючи власні коментарі.

Сонце повільно схилялося до обрію.

Теплий вечір огортав будинок, наповнений сміхом і голосами людей, які колись могли більше ніколи не зустрітися.

Але доля подарувала їм ще одну можливість.

І вони не змарнували її.

Можливо, життя ніколи не буде ідеальним. Попереду ще чекатимуть труднощі, несподіванки та нові випробування.

Але тепер вони знали одну важливу річ.

Найцінніше — не світ, у якому ти опинився, і навіть не те, скільки часу тобі відведено.

Найцінніше — люди, до яких ти можеш повернутися.