Розділ 1. Завтра ще не настало

Мейлара Венройз завжди думала, що найстрашніше слово у світі — «вчора».

Не «смерть».

Не «самотність».

І навіть не «ніколи».

Саме «вчора».

Бо вчора вже нічого не змінити.

Вона стояла біля вікна й дивилася, як місто повільно прокидається. За склом дрібний дощ перетворював ранкові ліхтарі на розмиті золоті плями.

На кухні тихо цокав годинник.

07:42.

Мейлара зробила ковток уже холодної кави й скривилася.

— Знову запізнююсь…

Вона схопила сумку зі стільця, майже вибігла з квартири, а потім раптом зупинилася.

Повернулася.

Подивилася на кухонний стіл.

На ньому лежав блокнот.

Старий, із темною обкладинкою та потертою срібною застібкою.

Мейлара не пам'ятала, коли купила його.

Вона взагалі не пам'ятала, щоб колись його бачила.

— Дивно…

Дівчина взяла блокнот у руки.

Він був теплим.

Наче його щойно тримали.

Мейлара насупилася, відкрила першу сторінку.

Порожньо.

Друга — порожня.

Третя…

Так само.

— Ну й навіщо ти мені?

Вона вже хотіла закрити блокнот, коли побачила напис унизу сторінки.

Чорними чорнилами.

Її почерком.

«Не сідай сьогодні на автобус о 08:10».

Мейлара завмерла.

Кілька секунд просто дивилася на слова.

Потім тихо засміялася.

— Дуже смішно.

Вона перегорнула сторінку.

Порожньо.

Ще одну.

Порожньо.

А на наступній було написано:

«Ти мені не повіриш».

Усмішка зникла.

Мейлара провела пальцем по чорнилу.

Свіже.

Навіть трохи розмазалося під пальцем.

— Але це…

Вона подивилася на годинник.

07:49.

До автобуса залишалося двадцять одна хвилина.

Дівчина різко закрила блокнот.

— Ні.

Вона взяла сумку.

— Я не збираюся скасовувати свій день через якийсь дурний жарт.

Мейлара вибігла на вулицю.

О 08:03 вона вже стояла на зупинці.

Дощ посилився.

Навколо було багато людей: хтось поспішав на роботу, хтось говорив телефоном, хтось ховався під парасолею.

Мейлара намагалася не дивитися на годинник.

08:07.

Вона зітхнула.

08:08.

Попереду показався автобус.

08:09.

Мейлара зробила крок уперед.

І саме тоді її телефон завібрував.

Невідомий номер.

Вона подивилася на екран.

Одне повідомлення.

«Будь ласка. Не сідай».

Мейлара підняла очі.

Автобус зупинився просто перед нею.

Двері відчинилися.

Водій глянув на пасажирів.

— Заходимо швидше!

Мейлара стояла нерухомо.

08:10.

Вона не сіла.

Автобус поїхав.

Дівчина ще кілька секунд дивилася йому вслід.

— От і все…

Вона сама не знала, чому відчула полегшення.

А потім почула крик.

Десь попереду.

Люди на зупинці різко обернулися.

Мейлара теж.

За кількасот метрів попереду автобус зник за поворотом.

А через секунду пролунав гучний удар.

Мейлара завмерла.

Її пальці похололи.

Телефон знову завібрував.

Цього разу повідомлення було коротким.

«Дякую».

Мейлара повільно відкрила блокнот.

Сторінка, яка ще хвилину тому була порожньою, тепер мала новий напис.

«Перша сторінка змінена».

Вона перегорнула її.

На наступній сторінці з'явилося ще одне речення.

І від нього в Мейлари перехопило подих.

«Тепер у тебе є сім днів, щоб врятувати мене».

— Кого?..

Чорнило почало розтікатися по паперу.

А потім проступили ще три слова.

«Ти мене знаєш».

Мейлара дивилася на них, не розуміючи.

Вона була впевнена лише в одному.

Сьогодні вона мала померти.

Але хтось змінив її майбутнє.

І тепер хтось вимагав від неї зробити те саме.