ЕПІЛОГ: ЩО Є ІСТИНА?

Зал Часу того дня був тихий, а саме тією особливою тишею, яка приходить після роботи, зробленої настільки, наскільки взагалі можна її зробити. Дахака сидів на сходах перед картою мультивсесвіту, а Хрон розвалився поруч, схрестивши ноги так невимушено, ніби опинився не в найдавнішому осередку часу, а на дивані біля власного будинку.

— Знаєш, — сказав Дахака, дивлячись, як лінії на карті повільно заспокоюються, — я вже стільки років у Колі, а досі не знаю, як ти взагалі став Хранителем.

— Не пам'ятаю, якщо чесно, — відповів Хрон, чухаючи потилицю. — Точніше, пам'ятаю, але не дуже.

Дахака здивовано підняв брову.

— Найдавніший Хранитель мультивсесвіту щось не пам'ятає?

— Часу минуло забагато навіть для мене, — Хрон знизав плечима. — Це як просити тебе пригадати, яким саме був смак першого молока, яке ти пив немовлям. 

— Що ж, — Дахака дозволив собі найтемнішу з усмішок, — принаймні ти можеш тішитися тим, що твоя мати точно була жива в кращому світі, ніж моя. Тільки ти навіть не пам'ятаєш і це.

Хрон розреготався так щиро, що аж плеснув себе по коліну.

— Оце вже чорний гумор, — сказав він, витираючи уявну сльозу. — Навіть я такого рівня зневаги до власного горя не міг вигадати з першого разу.

— Роками практикувався, — Дахака схилив голову в жартівливому поклоні. — То розкажи, що пам'ятаєш.

— Гаразд, — Хрон відкинувся назад, спираючись ліктями об сходинку позаду. — Я був мандрівником. Звичайним, як усі, хто не хотів осідати на одному місці й не мав достатньо совісті, щоб перейматися, чому. Одного разу в горах зустрів орка — майстра годинникових справ, старого дивака, що кував механізми з такою любов'ю, ніби кожен гвинтик мав власну душу. Він подарував мені годинник. Не просто цокав — усередині був фрагмент справжньої сили часу, крихітний, майже непомітний, але тоді я цього не розумів, чи не хотів.

— І ти, просто взяв їх та пішов?

— Так, це було щось неймовірне, — Хрон посміхнувся. — Годинник показував не тільки час доби, а те, куди я можу піти далі. Я просто йшов за стрілками. Через світи, через гілки, через речі, які тоді навіть не мали сенсу. Приємна прогулянка, якщо чесно.

— Все так просто? А потім що?

— Потім з'явився Хронис, — підтвердив Хрон. — Запропонував стати першим. Аватаром, якщо хочеш гучне слово. Першим Хранителем.

— І ти просто... погодився? Без питань, без вагань?

— А що було питати? — Хрон розвів руками. — Мені було абсолютно байдуже, чим займатися далі, поки заняття не набридає. Ходити обмежений час, чи нескінченність — різниця невелика, коли в тебе й так немає особливих планів на життя.

Дахака дивився на нього довго, ніби намагався знайти в цій безтурботності приховану тріщину.

— І ти щасливий? — запитав він нарешті. — Усі ці роки. Століття за століттям. Просто... кайфуєш?

— Так, — просто відповів Хрон і в цій простоті не було жодної облуди. — Це мій вибір. І він мені, чорт забирай, страшенно подобається.

Щось у цих словах змусило Дахаку замовкнути надовше, ніж він планував, — бо в них не було ні втечі, ні заперечення власного болю, а щось значно рідкісніше, людина, що дійсно зробила мир із власним існуванням, а не просто вдавала цей мир перед іншими.

— Гаразд, — сказав Хрон нарешті, підводячись і обтрушуючи неіснуючий пил зі штанів. — Вистачить філософії на сьогодні. Скажи краще, де ти дістаєш цю курочку. Гостру у сухарях. Я досі про неї думаю частіше, ніж про баланс мультивсесвіту.

— Є одне місце в іншій реальності, — сказав Дахака, теж підводячись, доївши останнє крильце. — Гострі крильця. Готують так, що навіть Фогани, з їх імунітетом, плачуть з першої порцією.

— Запиши мені адресу.

— Запишу, якщо пообіцяєш більше не перетворювати випадкових гадюк на жінок.

— Обіцянок не даю, — Хрон підморгнув і вони розійшлися кожен у свій бік коридору, лишаючи по собі тільки відлуння сміху, дивно недоречного серед вічної тиші Залу Часу — і водночас саме тому такого потрібного.

Натаніель того ж тижня стояв перед воротами маєтку в Біркулі — не в тіні, не спостерігачем крізь власну книгу, а гостем, що постукав у парадні двері вперше за все своє життя Хранителя. Слуга, що відчинив, здивовано підняв брови, побачивши незнайомця в дорожньому плащі.

— Чим можу допомогти?

— Кажуть, тут печуть найкращі пончики в усьому королівстві, — сказав Натаніель. В голосі його, звичайно незворушному, забринів легкий, майже юнацький інтерес. — Промислові масштаби, якщо я правильно чув.

— О, це правда, — усміхнувся слуга. — Родина графа Ерманда славиться цим на всю округу. Заходьте, покуштуєте.

Натаніель зайшов усередину — не крізь щілину в чужому спокої, а крізь відчинені двері, уперше готовий бути частиною того, за чим спостерігав так довго.

Іола тим часом блукала межисвіттям, збираючи уламки власної пам'яті так само терпляче, як колись збирала осколки часових артефактів той, хто дав їй ім'я, яке вона тепер носила вдруге, свідомо. Вона не знала — і ще довго не знатиме, — що під серцем несе останній, ненавмисний дар тієї ночі біля водоспаду, якого сам Дахака навіть не підозрював. Час покаже їй це так само, як показував усе інше, не поспішаючи, коли настане момент.

Аріус Земекіс і далі сидів на своєму троні в Еліанті, серед вічної тиші застиглого міста, усміхаючись тією самою втомленою усмішкою людині, яка надалі вірила в ідеал, в утопію та в свої переконання.

А кокон, у якому спав Раоко, зник із карт часу зовсім — не зруйнований, не перенесений, а просто викреслений із записів, немов деталь, що більше не має значення для оповіді, яку веде саме мультивсесвіт. Ніхто з тих, хто лишився вартувати потоки, навіть не помітив його зникнення. Можливо, це теж було по-своєму справедливо.

І десь там, де немає ні голосу, ні статі, ні форми, яку могла б впізнати смертна свідомість, Хронис думав — якщо це слово взагалі підходило для того, чим займався бог часу між ударами існування, — про те, що справжня свобода ніколи не полягала у виборі дій самому по собі. Вона полягала в тому, наскільки щиро істота здатна отримувати задоволення від дій, які вже здійснила, — байдуже, героїчних чи ганебних, обережних чи необережних, — не шкодуючи про них так сильно, щоб отруїти кожну наступну мить очікуванням кращого вибору, якого могло і не бути.