ГЛАВА X: ТЕ, ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОЗА ЧАСОМ

Еліант зустрів Іолу тишею застиглих вулиць, якими вона йшла, не озираючись, аж поки не відчула — не побачила, а саме відчула — присутність, яка чекала на неї серед порожньої площі.

— Ти прийшла швидше, ніж я думав, — сказав Раоко, виходячи з тіні колонади. — Земекіс уже говорив із тобою?

— Земекіс? А він тут до чого? —  Іола запитала у відповідь.

— Якщо не до нього, - Раоко задумався, — то навіщо ти тут?

— Ти вкрав ключ, — сказала вона, роблячи крок ближче. — Ти залишив мене на тому уступі, розколоту, не знаючи навіть власного імені напевно. І тепер стоїш тут, у порожньому місті. Заради якої вищої мети?

— Я зробив це, бо хотів свободи, — відповів Раоко і в голосі його не було виправдання, тільки холодна впевненість. — Ключ кликав мене. А ти лише доказ того, наскільки легко Рада маніпулює світом й часом. Вони створили Хранительку з двома душами. Та ключ, який скриває більше, ніж ми розуміємо.

— А ти краще? — запитала Іола і в голосі її забриніла лють. — Ти, кинув тих самих, з ким зупинив Аріуса. Тепер виправдовуєш зраду високими словами про свободу.

— Принаймні я знаю, чому я роблю такий вибір, — відрізав Раоко. — А ти навіть не знаєш, чиє це ім'я. Іола.

Вона напала першою — не роздумуючи, вихором стихій, зведеним у клинок, який Раоко ледь встиг відбити власною силою часу. Сутичка вибухнула серед застиглої площі, розбиваючи тишу, що не знала руху вже багато місяців, полум'я стикалося з блискавкою, вода розсікала застиглі камені, а голоси обох зривалися на крик, який тонув у порожніх вулицях, не маючи кому відповісти луною.

— Ти думаєш, що я загроза! — кричала Іола, ухиляючись від удару. — А сам створив цілий культ, побудований на брехні мертвого фанатика!

— Я повернув притулок для тих, кого Рада ладна була просто списати як втрати! — відповів Раоко, в його крику вперше прозвучало щось схоже на справжній біль. — Ти не бачила облич тих, хто вижив у Еліанті лише для того, щоб дізнатися, що їхня пам'ять розірвана навпіл заради «загального блага»!

— І ти вирішив, що краще знаєш, як їх зцілити?

— А хто вирішив, що краще знаєш ти?! — Раоко замедлив час навокло Іоли до в'язкості меду, та скористався цим, щоб наблизитися впритул. — Яке ти маєш право судити мій вибір, коли не можеш визначити власний?!

Це влучило глибше за будь-який фізичний удар. Іола на мить завмерла — і саме в цю мить, замість того щоб відступити, вона зробила протилежне. Вона кинулася вперед, розбиваючі чари, хапаючи Раоко за плечі не зброєю, а голими руками.

— Тоді дозволь мені дізнатися, — прошепотіла вона, і її руки потяглися до нього свідомо, вперше з чіткою ціллю.

Вона забрала частину його сили — не всю, лише стільки, скільки могла втримати, не розколовшись остаточно, — і в ту ж мить, поки Раоко хитався, ослаблений і приголомшений, штовхнула його з усією силою, що лишилася, просто в тканину межі, яка відділяла застиглий Еліант від решти світу.

Він вилетів крізь розлом, як камінь, кинутий рукою, що нарешті навчилася цілити. Раоко впав серед руїн — стародавньої споруди, зотлілої часом настільки, що каміння здавалося майже прозорим, пронизаним слідами технологій доби Плинних Річищ, які тут, серед моху й тиші, давно забули власне призначення. Він підвівся повільно, відчуваючи порожнечу там, де щойно була частина його сили, і побачив постать, що сиділа на уламку колони, чекаючи на нього так буденно, ніби прийшла на звичайну зустріч.

— Чітко, секунда до секунди, — посміхаючись промовила людина в соломяному капелюсі.

— Хроне? — здивований Раоко хрипко запитав.

— Привіт, — відповів Хрон, не встаючи. — Як тобі боротися за ідею, проти бородьби за право вирішувати самій?

— Що? —  Раоко не зрозумів посил, —  Ти прийшов судити мене.

— Я прийшов побачити, чим усе закінчиться, — Хрон нарешті підвівся, обтрушуючи мох із колін. — Смертні завжди мають вибір, Раоко. Завжди. Просто здебільшого не готові користуватися ним повністю — бояться ваги, яку несе кожне справжнє рішення. Саме тому радо віддають цю вагу першому, хто пообіцяє забрати її. 

— Але я кращий за нього, краще розумію…

— Ні, ти не кращий, навіть не гірший, — Хрон подивився на нього з тим самим спокоєм, з яким колись сидів на камені серед попелястої пустоші. — Просто ще один, хто вирішує, хто знає краще. Зізнаюся чесно, я сподівався, що ти зупинишся раніше. Але, можливо, це й був той самий вибір, про який я щойно говорив, — твій власний, і я не маю права шкодувати про нього більше, ніж шкодував би про будь-чий інший.

Він підняв руку, повітря навколо Раоко загусло, застигаючи шар за шаром, аж поки не перетворилося на нерухомий, прозорий кокон, крізь який ще можна було бачити обличчя — застигле, здивоване, не встигле навіть заперечити.

— Прощавай, малий, — сказав Хрон тихо. — Можливо, колись, коли завіса впаде остаточно, хтось поверне тобі волю. А може, і ні. Час покаже, зрештою, в нас завжди є на це час.

Він забрав частину сили, що лишилася в застиглому тілі, — не з жорстокості, а з тієї самої необхідності, з якою забирають зброю в руках дитини, що ще не навчилася нею користуватися та пішов геть від руїн так легко, ніби щойно не зробив нічого важчого за прогулянку лісом.

Після Залі Часу Натаніель ходив із кутка в куток, і кожен його крок відлунював у порожнечі так, ніби сама зала поділяла його роздратування.

— Ти дозволив їй піти, — сказав він, зупиняючись перед Дахакою. — Просто дозволив. Вона з'явилася з дивним ключем яки ми не розуміємо, зникла разом зі зрадником, повернулася,убила, навіть якщо ненавмисно, смертню. І зараз ти дозволив їй піти шукати відповіді самій, наче це якась приватна справа, а не порушення всього, за що ми відповідаємо.

— Хочеш, щоб я тримав її в кайданах, поки вона сама не розбереться, хто вона? — запитав Дахака.

— Я хочу, щоб хтось нарешті визнав, що правила існують не просто так, — відрізав Натаніель. — Раоко порушив кодекс. Орнел порушив кодекс. Іола порушила кодекс вже своїм існуванням й далі діями. А ти стираєш одного, цілуєш другу й відпускаєш її в мультивсесвіт, ніби це звичайний робочий день.