ГЛАВА IX: ЦІНА СВОБОДИ

Слова Ули — «на чиєму ти боці» — лишилися висіти в повітрі довше, ніж будь-хто наважився порушити мовчання. Іола відчувала на собі погляди обох: Орнела, що чекав відповіді з надією віри і Улу, що дивилася так, ніби справді не знала, чого очікувати. Іола сама не знала відповіді напевно — але щось усередині, той голос, що вцілів під захистом браслета, раптом заговорив голосніше за інший, і вона зрозуміла, мовчати довше означало б відповісти за неї комусь третьому, кого тут не було.

— Це не свобода, — сказала вона нарешті, дивлячись на Орнела так само прямо, як він щойно дивився на неї. — Це просто інший соус на тій самій страві. Земекіс обіцяв світ без вибору, який веде до страждання, — але вибір і є те, що робить нас тими, ким ми є. Забери його, і лишиться тільки система, яка вирішила за всіх, що страждання більше не трапляється, бо нікому вже нема чим страждати по-справжньому.

— Ти говориш так, ніби вже все вирішила, — тихо сказав Орнел, і в голосі його забриніла образа.

— Я говорю так, бо сама була доказом протилежного, — відповіла Іола. — Я вкрала своє життя ціною чужого, вважаючи, що це і є свобода. А тепер ношу в собі два голоси, жоден з яких не може заспокоїтися, бо жоден не був вільний — обидва просто платили чужу ціну, вважаючи її власним вибором.

Ула, що стояла в кутку кімнати, підняла руку, обриваючи розмову.

— Пізніше, — сказала вона напружено. — Вони вже тут.

Двері дому в Альсіані відчинилися без стуку. Дахака й Натаніель зупинилися на порозі, і перший погляд Натаніеля впав просто на Іолу — прямий, важкий, без жодного вагання.

— Ось вона, — сказав він, і в голосі його прозвучало те, чого Дахака ще не чув від нього ніколи. — Дев'ята Хранителька, яка зникла разом із Раоко в день його зради. Тепер ми знаємо, з ким саме він змовлявся.

— Я не змовлялася з ним, — сказала Іола. — Він украв у мене ключ і зник. Я тут не з власної волі, а тому, що більше нікуди було йти.

— Зручна історія, — відрізав Натаніель.

— Досить, — Дахака ступив між ними, і в його голосі, хоч і тихому, забриніла така вага, що навіть Натаніель на мить замовк. — Ми не знаємо всієї картини. Я не дозволю виносити вирок до того, як почуємо її цілком.

— Ти захищаєш її, бо в тобі говорить не логіка, а пам'ять про іншу жінку з тим самим обличчям, — сказав Натаніель, і слова ці влучили точніше, ніж, певно, він сам планував.

Орнел, спостерігаючи за цим протистоянням, раптом рушив — не до дверей, а до шафи, де серед розкиданого приладдя лежав вигнутий клинок, зачарований проти самої тканини часу.

— Ви не заберете нікого з цього дому, — сказав він і голос його тремтів радше від відчаю, ніж від люті. — Ми вже втратили все заради цієї справи. Я не дозволю забрати все знову.

— Орнеле, ні! — крикнула Улу, кидаючись до нього.

Клинок метнувся вперед. Орнел, охоплений панікою й відчаєм, ударив просто перед собою, не цілячись, лише намагаючись розчистити собі шлях до втечі. Улу опинилася на цьому шляху, затуляючи собою двері, крізь які могли б вибігти Іола чи хтось інший, — не жертва випадковості, а свідомий вибір людини, що бачила в потоках часу забагато можливих кінців, аби не знати, який із них щойно обирає власним тілом.

Клинок увійшов їй у бік. Вона захитнулася, але не впала одразу — стояла, тримаючись за одвірок, дивлячись на Орнела з тим самим виразом, з яким дивилася на все своє життя. Без гніву, лише зі втомленим, гірким розумінням.

— Дурню, — прошепотіла вона. — Я ж казала тобі. Я бачила, до чого приведуть твої труди. Просто сподівалася, що бачення можна змінити.

Іола кинулася до неї, хапаючи за плечі, намагаючись утримати вертикально, а розум її, паралізований жахом, зробив те єдине, що вмів робити найкраще, — потягнувся до часу навколо, намагаючись повернути назад ту єдину мить, коли клинок ще не досяг мети.

Але розум крадійки узяв гору над наміром. Замість того щоб повернути час для неї, руки Іоли — ті самі руки, потягнули залишок часу Ули на себе, миттєво й без питання, як звикли робити завжди.

Улу охнула, і в очах її на мить промайнув подив, змішаний із чимось схожим на полегшення.

— Ось воно, — прошепотіла вона тихо, дивлячись на Іолу знизу вгору. — Ось відповідь на питання, яке я сама собі так довго боялася поставити.

Вона осіла на підлогу і життя залишило її швидше, ніж мало б, — украдене, а не забране, різниця, яку Натаніель, що бачив усе це з порога, читав у потоках часу так само ясно, як читав власну книгу.

— Вона вкрала час, — сказав він тихо, з жахом людини, що щойно побачила підтвердження власних найгірших підозр. — Просто зараз. У жінки, яка намагалася вижити.

— Я не хотіла, — прошепотіла Іола, дивлячись на власні руки так, ніби вони належали комусь чужому, тримаючи в них тепло, яке щойно забрала й не могла повернути. — Я хотіла віддати їй час, а не забрати.

— Хотіла чи ні — не має значення для тієї, хто щойно померла, — сказав Натаніель, і в голосі його забриніла крижана остаточність. — Візьміть її під варту. Негайно.

З’явилися привиди часу по зову Натаніеля та забрали Ілолу за межі реальності. Дахака не заперечив цього разу. Він дивився на Іолу, на її тремтячі руки, на тіло Улу біля її ніг, і щось у ньому — те саме, що мовчало відколи він востаннє вбивав, — знову прокинулося, важке й холодне.

Орнел тим часом вже тікав. вистрибнувши у вікно, тікав провулками Альсіана з тією панічною швидкістю, яку дає лише усвідомлення непоправного. Дахака рушив за ним не бігом — кроком, розміреним і невблаганним, тим самим кроком, яким крокує сама неминучість.

Він наздогнав Орнела на порожній набережній, де рибальські човни погойдувалися на хвилях, не підозрюючи, що зараз станеться на березі поруч.

— Стій, — сказав Дахака, і слово це прозвучало не проханням і не наказом — просто фактом, який світ навколо прийняв беззаперечно. Орнел застиг на місці, не в змозі зробити жодного кроку далі, немов сама земля під ним вирішила, що рух тут більше не можливий.