ГЛАВА VIII: ПОПІЛ ТА СУМНІВИ

Тель'Фар не мав жалю до дітей без імені. Місто дроу, збудоване на березі попелястих пустошей Антаї, ділилося на верхні квартали, де жили ті, хто мав дах і рід, і нижні, де виживали ті, хто не мав ні того, ні іншого. Хлопчик, про якого йдеться, належав до других — так давно, що вже не пам'ятав, коли це почалося, бо, здається, це почалося з самого його народження.

У нього не було батьків. Були дорослі з нижніх кварталів — темні постаті, що навчили його відмикати замки тонким дротом швидше, ніж інші діти вчилися рахувати, і посилали передавати повідомлення в місця, куди самі боялися заходити.

— Ти малий і тихий, — казав йому Кресс, найстарший у банді, чиє обличчя перетинав шрам від скроні до підборіддя. — Це твоя цінність, зрозумів? Не обличчя, не руки, не голова. Тихість. Втратиш її — втратиш усе, що взагалі даємо тобі право тут їсти.

— А якщо мене впіймають? — якось запитав хлопчик, ще зовсім малий, ще вірячи, що запитання можуть отримати чесну відповідь.

— Тоді ти нічого не знаєш, нікого не знаєш і нізвідки не прийшов, — відповіла Тесса, що завжди пахла тютюном і чужими грішми. — А якщо ти зламаєшся й розповіси бодай слово — молися, щоб варта дісталася до тебе раніше за нас.

Одного разу його послали з дорученням у купецький квартал — забрати пакунок і донести до умовленого місця, не питаючи, що всередині. Він упорався б, якби не патруль, що з'явився на розі раніше, ніж мав би за розкладом, який Кресс завжди вважав непорушним.

— Стій! — крикнув один із вартових, і хлопчик побіг, не роздумуючи, — вузькими провулками, через паркани, повз здивованих перехожих, притискаючи пакунок до грудей так, ніби від нього залежало його власне серце.

Він утік. Пакунок довіз. Але Кресс, дізнавшись, що патруль бачив його обличчя, лише похитав головою.

— Тепер тебе впізнають, — сказав він без гніву, з тією холодною діловитістю, яка лякала більше за будь-яку лють. — Це означає, що цінність твоя впала.

— Проси в Аріди сили пережити ніч, — сказали йому знову, коли виштовхнули за міські мури. — Вона богиня тіней, а ти й сам тінь. Може, впізнає своє.

За провини — а провиною вважалося будь-що, від зайвого питання до недостатньо тихих кроків, а тепер іще й впізнаване обличчя, — його відправляли ночувати на попелясті пустоші за межами міста, де вітер ніс дрібний, гострий попіл, що набивався в очі й легені, а темрява була такою густою, що навіть дроу, звиклі до тіней, губилися в ній.

Він просив. Кожної ночі, стоячи серед попелу, що скрипів під босими ногами, він шепотів імена богині, якій молилися дроу, — просив не сили, не багатства, лише щоб хтось помітив, що він узагалі існує. Аріда не відповідала. Ніколи. Попіл лишався попелом, темрява — темрявою, а ранок приходив тільки тому, що приходив завжди, незалежно від того, чув хтось молитви чи ні.

Тієї ночі, коли все змінилося, варта міста нарешті вистежила банду, яка виховувала хлопчика, — вистежила саме тоді, коли він, за черговим покаранням, блукав пустошами сам, молячись у порожнечу, як робив це сотні разів до того. Крики й брязкіт зброї долинули здалеку, приглушені відстанню й попелом, і хлопчик не побіг подивитися — навчився не втручатися в справи дорослих, хай би що з ними відбувалося. Натомість він побачив чоловіка.

Той сидів на камені серед пустоші, немов чекав тут не одну годину, у солом'яному капелюсі, недоречному для цих земель настільки, наскільки взагалі можливо було уявити щось недоречне посеред попелу й темряви.

— Ти молишся не тому богу, — сказав чоловік, не піднімаючи погляду. — Аріда чує лише тих, хто вже має щось запропонувати їй в обмін. Ти ж поки не маєш нічого, крім голоду.

— Хто ти? — запитав хлопчик, надто виснажений, щоб боятися по-справжньому.

— Той, хто просто блукає по світу, — чоловік нарешті підняв погляд, і очі його виявилися старішими за будь-яке обличчя, яке хлопчик бачив досі, старішими навіть за саме місто. — Я міг би допомогти. Але деякі уроки засвоюються лише тоді, коли людина сама доходить до останньої межі.

— Якого уроку?

— Що благання нікого не зворушують так сильно, як власні дії, — чоловік підвівся, обтрушуючи попіл із поли одягу. — Хочеш навчитися діяти так, щоб боги самі почали благати тебе?

Хлопчик кивнув, не до кінця розуміючи, і чоловік простягнув руку.

— Тоді ходімо. Тебе більше ніхто не використає, не забере твою свободу, Раоко.

Роки навчання минули в місцях, де час поводився не так, як мав би, — межисвіття, коридори між гілками, зали, у яких стеля існувала лише тому, що хтось вирішив, що вона має існувати. Раоко вчився не швидко, але жадібно, з тією голодною цілеспрямованістю вуличної дитини, яка знає що усе, чого не візьмеш сам, ніхто тобі не дасть.

— Аріда все ж таки почула тебе, — сказав чоловік у солом'яному капелюсі якось, коли Раоко вперше самостійно розітнув застиглу мить часу. — Просто не так, як ти сподівався в дитинстві. Боги рідко відповідають на молитви прямо.

— Ти теж бог? — запитав тоді Раоко, уже не так наївно, як запитав би дитиною, але все ще з тінню того самого голоду впізнавання.

— Ні, — відповів чоловік, з легким сміхом. — Я лише перший з тих, хто дав відповідь на схоже питання. Перший з Хранителів часу, Хрон.

Роками пізніше, ставши Хранителем,Раоко дав ту відповідь, яку вважав правильною, — а тепер, у застиглому попелі власної пам'яті, приходив до тями серед реальних, не спогадових руїн, тримаючи в руці ключ, украдений у жінки, що сама не знала, ким є.

Раоко розплющив очі. Зона, яку вказав Орнел, простягалася перед ним тонкою, майже непомітною тріщиною в самій тканині світу — тим самим шрамом, який лишає кожне переписування, хай яким досконалим воно намагається бути. Він приклав долоню до тріщини, і вона розійшлася ширше, впускаючи його всередину, у місце, якого офіційно не існувало більше ніде. Еліант зустрів його тишею.

Далеко звідти, у справжньому, живому потоці часу, Дахака й Натаніель стояли перед сьомим за останні тижні місцем витоку — невеликим селом на кордоні Сільфаду, де мешканці раптом почали пригадувати битву, якої, за офіційною версією реальності, ніколи не було.