ГЛАВА VII: КІНЕЦЬ ЛИШЕ ПОЧАТОК

— Спина рівно, — сказав граф Ерманд, не відриваючи погляду від паперів на столі. — Шляхетна людина сидить так, ніби трон під нею, навіть якщо це звичайний стілець на кухні.

Натаніелю було сім, і він сидів так рівно, що спина вже боліла, а обід перед ним — тонко нарізане м'ясо із запеченими яблуками — стигнув, поки хлопчик чекав дозволу почати їсти.

— А якщо в мене болить спина? — обережно запитав він.

— Тоді ти навчишся не показувати цього, — відповів батько, нарешті піднявши погляд, важкий, оцінюючий. — Біль, якого не видно, не існує для тих, хто на тебе дивиться. А значення має лише те, що бачать інші, Натаніелю. Запам'ятай це раніше, ніж запам'ятаєш будь-що з книжок твоїх учителів.

Того вечора кухарка Морін, побачивши, що хлопчик ледь торкнувся вечері, тихо посунула йому тарілку зі свіжими пряниками, які пекла спеціально для нього, попри те, що батько суворо забороняв солодощі поза встановленим розкладом.

— Їж швидко, — прошепотіла вона, озираючись на двері. — І не кажи йому. Дисципліна дисципліною, а дитина має їсти те, що любить, бодай іноді.

Натаніель їв, ховаючи усмішку долонею, і в ці короткі хвилини крадькома з'їденого пряника він почувався щасливішим, ніж за весь інший тиждень суворого батьківського виховання разом узятий.

Роки минали так само — розклад, розписаний до хвилини, уроки фехтування, мов, етикету, жодного зайвого слова за столом. Натаніель ненавидів це щодня, ще не знаючи, що саме ці правила дадуть йому колись терпіння, здатне втримувати цілі часові лінії.

У сімнадцять він знайшов книгу в батьківському сховищі — тонку, в оправі кольору вицвілої крові, із замком у формі ока. Ніхто не знав, звідки вона взялася в роду; казали, прабабця привезла її з якоїсь далекої експедиції й заборонила будь-кому чіпати.

— Батьку, що це за книга в підвалі, за третім замком? — запитав він якось за вечерею, намагаючись говорити якомога буденніше.

Граф Ерманд поклав виделку так різко, що срібло дзенькнуло об порцеляну.

— Та, якої ти торкатися не мав права, — сказав він холодно. — Якщо ти був там без дозволу — це перше й останнє попередження. Деякі двері зачинені не для покарання дітей, Натаніелю. Вони зачинені, бо за ними ховається щось, чого наш рід так і не навчився розуміти до кінця. А те, чого не розумієш, найкраще лишати замкненим.

Натаніель кивнув, пообіцяв послухатися батька — і того ж вечора повернувся до книги знову.

Місяцями він чіпав символи, які не піддавалися жодній відомій мові, але щоночі йому снилися уривки чужих доль, ніби книга сама вирішила почати вчити його, не питаючи дозволу нікого, навіть його самого.

Ніч, коли все скінчилося, почалася з дивного крику внизу — надто гучного для звичайної суперечки слуг. Натаніель вибіг у коридор саме тоді, коли перші язики полум'я лизнули завісу біля сходів.

— Тікай нагору, до бібліотеки, замкни двері! — крикнув хтось із варти, штовхаючи його в спину так сильно, що він мало не впав.

Він побіг — не вниз, до безпеки, а нагору, до книги, немов ноги самі вирішили за нього. Крізь дим він бачив темні постаті в масках, що переступали через тіла слуг так само байдуже, як переступають через розлиту воду. Побачив матір, що затуляла собою двері материнських покоїв. Почув голос сестер, що кликали допомогу — раз, потім тихіше, потім зовсім тихо. Він схопив книгу з полиці й побіг далі, і саме тоді підлога другого поверху провалилася під ним — стара деревина, підпалена знизу. Він упав прямо на гостру балку, яка пробила його груди наскрізь. Він лежав, дивлячись на власну кров, що змішувалася з попелом дому, і думав: “як дивно турбуватися про книгу, притиснуту до грудей, а не про голоси, що щойно замовкли поверхом нижче, хоча він ще живий рівно настільки, щоб про щось думати”.

— Ти помираєш даремно, — сказав голос, що не належав нікому конкретному й водночас лунав звідусіль.

— Хто… — прохрипів Натаніель, не в змозі навіть повернути голову.

— Той, хто пропонує вибір, — відповів Хроніс. — Твоє життя майже скінчилося. Я не буду — повертати те, що вже сталося з тобою, особисто. Але я можу зробити так, щоб те, що сталося з рештою твого дому, не сталося взагалі. В обмін на службу.

— Яку… яку службу?

— Ти станеш моїми очима в потоках часу, — сказав Хроніс. — Спостерігатимеш, поки твоя родина, твої сестри, твоя мати, навіть Морін із її пряниками — усі вони житимуть далі, у тій версії цієї ночі, де ти не встиг добігти до бібліотеки, а натомість витяг їх усіх надвір.

Натаніель не пам'ятав, чи відповів словами, чи просто заплакав, і сльози стали достатньою згодою. Пам'ятав лише, як біль зник, а разом із ним — і саме тіло, і сама балка, і сам дім.

Він закрив книгу. Дим над сторінками згас і Натаніель сидів у тиші альтанки саду, того самого маєтку, відбудованого заново його власною пам'яттю й чужою милістю, дивлячись на закрите оком-замком минуле, що й досі, здавалося, кудись дивилося.

Він почув кроки на садовій стежці й підняв погляд саме тоді, коли Дахака з'явився з-за живоплоту.

— Ти привів мене сюди хвалитися нерухомістю, — сказав Дахака, і в голосі його не було звичної гостроти, — чи все ж пояснити щось важливіше?

— І те, і те, — відповів Натаніель. — Це мій дім. Точніше — був.

— То вони живі? — запитав Дахака тихо, кивнувши на книгу. — Твоя родина?

— Живі, — відповів Натаніель. — У тій версії подій, яку Хроніс для них зберіг. Я можу відвідати їх, якщо захочу. Побачити, як мати сивіє, як сестри виходять заміж, як батько, зрештою, навчився усміхатися частіше, ніж усміхався за мого дитинства. Я лише не можу бути частиною цього. Я спостерігаю через шибку, яку сам ніколи не відчиняю.

Дахака мовчав довго і в цьому мовчанні не було жодної готової репліки, жодного жарту напоготові — тільки щире, важке розуміння людини, яка сама носить схожий тягар в іншій формі.

— Ось чому ти не хочеш втручатися, — сказав він нарешті, дуже тихо. — Не через страх перед Хроніс. Через страх, що якщо ти дозволиш собі змінити щось одне, тобі доведеться зізнатися самому собі, що можна було змінити й те, головне, — власну участь у житті тих, кого врятував.