ГЛАВА III: СТАНОВЛЕННЯ ХРАНИТЕЛЯ

Діаріс зійшов з човна у Туманного Озера й довго не озирався. Рівел залишився позаду — разом із білим собором, Інквізицією й тими обережними поглядами, які ковзали по темній шкірі дроу з Мариду. Посох у руці тяжів інакше. Ніби тепер вони були зв’язані міцніше, ніж раніше.

Він пішов на схід, попрямував до Ревейну — незалежної держави, що відкололася від Сільфаду, відкинувши контроль Ради.

Перші тижні він ішов майже мовчки. Силует, що тягнувся за ним від самого попелища, то з’являвся між деревами, то розчинявся. Діаріс більше не кричав у темряву. Лише іноді, коли тінь затримувалася довше звичайного, кидав через плече коротке:

— Якщо вже вирішила йти за мною до кінця — хоч би познайомимось давай. Хоча навіщо.

Відповіді, звісно, не було.

У Ревейні він знайшов те, чого потребував, а саме місце, де за достатню ціну можна було торкатися речей, про які в Лівертроні навіть не шепотіли. Саме там він уперше по-справжньому відкрив межисвіття — простору між потоками часу й світами, де не діяли земні закони, а земне поняття «правил» ставало радше побажанням, ніж дійсністю. Його шлях був самотнім, але сповненим одкровень — тих, що приходять лише до людей, у яких уже немає нічого, що можна було б втратити ще раз.

Роками він блукав. Крізь минуле, крізь майбутні версії світу, які то розгорталися перед ним разкішними містами, то обвалювалися на його очах у прах. Перші місяці він ще намагався рахувати дні — за звичкою, за тим самим інстинктом фермерського сина, який завжди знав, коли сіяти ячмінь. Але межисвіття не мало днів. Мало тільки образи — одні напливали на інші, як каламутна вода на каламутну воду, і зрештою Діаріс перестав рахувати взагалі, бо число вже нічого не означало там, де вчора могло виявитися завтрашнім, а завтра — таким же мертвим, як учора.

Він спостерігав народження висших сил — не метафорично, а буквально. Одного разу він завис над кипучим морем світла, з якого щось велике й ще безформне вивільнялося з криком, від якого тріскалися зорі поруч. Він бачив падіння імперій — вежі, що обвалювалися так повільно, ніби самі не вірили у власну смерть, і жителі, що тікали вулицями, які за годину переставали існувати взагалі, разом із самою пам'яттю про них. Він чув шепіт забутих епох, які саме тому й були забуті, що надто болісно було їх пам'ятати — епох, у яких хтось так само, як і він, стояв колись на попелищі й кричав у порожнечу імена тих, кого вже не повернути. Навіть інші світи, реальності чи просторові аномалії. Копії його світу, де історія йшла іншим шляхом, та світи які він не розумів, бо вони не були схожі ні на що, що він міг бачити.

Десь на другому чи третьому, році блукань — рахувати він вже не хотів, чи відчував, що це не має сенсу, немає ролі в його подорожі, — він упіймав себе на тому, що починає коментувати побачене вголос. Спершу тихо, для себе, потім дедалі відвертіше, наче порожнеча навколо заслуговувала на репліку не менше, ніж будь-який співрозмовник.

— Непогана пожежа, — казав він, дивлячись, як горить чиясь чужа столиця. — Шкода, немає кому продати квитки на видовище.
Він завмер. Потім тихо, майже злісно засміявся.

— От і все. Тепер я коментую чужі трагедії, як коментатор на важливих змаганнях. Батько б точно пишався. Мати б просто дала по потилиці.

Це був не гумор весільного блазня — це було щось значно простіше й значно потрібніше, єдиний спосіб не збожеволіти, дивлячись на нескінченну низку чужих кінців й не маючи сили, чи бажання врятувати жодного з них. Горе, яке не можна виплакати, з часом навчається сміятися — гірко, криво, але сміятися, бо мовчати поруч із цим стало б рівнозначно тому, щоб дозволити порожнечі перемогти остаточно.

До кінця блукань ця звичка вкоренилася так глибоко, що стала майже панциром — тонким, ламким, але єдиним, який у нього лишився. Дещо в ньому саркастично відзначало, що це непогана компанія для горя. Всесвіт, виявляється, теж уміє все псувати — просто в набагато більшому масштабі. Але шукав він лише одне. Той самий шанс врятувати тих, кого втратив.

І він знайшов його. День загибелі батька та Іоли. Він побачив його не одразу — межисвіття не видає такі речі просто так, воно змушує заслужити кожен погляд у минуле ціною років блукань, десятками невдалих спроб, коли він входив не в ті візерунки часу і опинявся посеред чужих бід, чужих пожеж, війн, чужих криків, які не мали до нього жодного стосунку, але однаково роздирали щось всередині. Та зрештою — ось він. Пагорб. Дим. Двоє тіл під обваленим дахом. Цього разу все було іншим. Цього разу він міг увійти.

Ось, він майже встиг. Майже змінив хід подій які зламали його. Час навколо нього загус, і кожен його крок до дверей, тільки почавшого палати, дому давався легко, занадто легко, ніби сама реальність, зазвичай така вперта, цього разу відступила вбік і дозволила пройти. Він бачив їх живими. Відчув їхнє дихання — теплий, справжній подих, який здавався йому реальнішим за все, що він пережив за роки блукань межисвіттям. Батько повертав голову. Іола розплющувала очі. Але час завмер. 

І тоді з'явилися вони.

Простір навколо тріснув — не образно, а буквально, з тим звуком, який видає скло за мить до того, як розсипатися на брузки, тільки розтягнутим на кілька секунд, наче хтось навмисне вирішив дати Діарісу час усвідомити, що зараз станеться. Крізь тріщину проступили восьмеро постатей. Лицарі Часу. Без облич, без імен. Лише холодні мантії, що коливалися так, ніби під ними не було тіл — тільки порожнеча, вбрана у форму, — і голос одного з них, що прозвучав одразу звідусіль, зі стін, зі стелі, з-під власних ребер Діаріса:

— Ти порушив події Нексусу. Ця подія не підлягає зміні.

— Ой, вибачте, — процідив Діаріс, і в його голосі змішалися лють, розпач і те особливе, майже істеричне почуття гумору, яке з'являється в людини за мить до того, як вона робить щось непоправне. — Я не знав, що для загибелі моєї родини потрібне попереднє узгодження з комітетом часового нагляду. Наступного разу обов’язково надішлю запит. З підписами. І, можливо, з червоною стрічкою.