ГЛАВА II: ПОШУК ЗНАННЯ

Він сидів серед попелу, поки небо повністю не почорніло. Лист у руках уже не тремтів — пальці просто задерев'яніли. Посох лежав поруч, руни на ньому світилися слабко, ніби самі боялися порушити тишу.

Діаріс перечитав текст тричі. Потім ще раз. Слова батька не змінювалися.

«Сину мій… Якщо ти це читаєш — значить, я все зробив правильно. Ти не самотній, хоч і далеко. Ми з Іолою чекатимемо тебе у новому домі. Цей посох відгукнеться лише тобі… У Лівертроні ти знайдеш більше, ніж знання. Ти знайдеш істину…»

Він тихо засміявся. Сміх вийшов короткий і неживий.

— Істину, — повторив він уголос. — Ти навіть померти не зміг так, щоб не залишити мені ще одне питання, без відповіді.

Попіл ворушився під подихом нічного вітру, і в ньому ще жевріли червоні цятки — останні, впертіші за інших. Діаріс дивився на них довго, аж доки не зрозумів, що чекає, коли котрась із них згасне. Жодна не гасла. Здавалося, вогонь теж не знав, що робити далі.

Він піднявся тільки на третій день. Тіла він поховав сам — довго, мовчки, доки від них не лишилося нічого, що можна було б упізнати. Земля була твердою, лопата — чужою, руки — не своїми. Двічі він сідав просто в яму й дивився в стіну з глини, поки не відпускало настільки, щоб копати далі. Амулет Акасі забрав, як пам'ять. Посох узяв. Лист сховав за пазуху. Більше з попелища він нічого не виніс.

Коли він востаннє озирнувся на пагорб, той уже не здавався домом. Просто горбок чорної землі, над яким кружляли галки. Діаріс кивнув їм, наче старим знайомим.

— Приглядайте, — сказав він хрипко. — Хтось же мусить.

Дорога виявилася довшою, ніж він очікував.

Він ішов пішки через землі Сільфаду, до Гарсії, де, як казали, уживаються всі раси Антаї й не тільки. Дні лягали один на один, як шари старого пергаменту. Проходячи ліси, поля, струмоки, знову ліс. Найкраще він запам'ятав тишу — не порожню, а щільну, таку, що тиснула на вуха, коли хотілося почути хоч один рідний голос.

Грошей майже не було. На дроу з Мариду дивилися довше, ніж на інших. Не зі злістю. Скоріше з тією обережністю, з якою дивляться на істоту, що вміє розмовляти з темрявою. Ночував у лісах і покинутих хлівах. І майже щоночі відчував одне й те саме, як за ним ідуть.

Силует ніколи не підходив близько. Не показував обличчя. Просто був — між деревами, на гребені пагорба, у відблиску місяця на воді. Іноді Діарісу здавалося, що постать жіноча. Іноді — що він упізнає ходу. А потім силует розчинявся, і залишався тільки вітер.

Одного разу він різко обернувся й крикнув у темряву:

— Якщо ти прийшла мене вбити — зроби це зараз. Якщо ні — зникни.

Відповіді не було. Наступної ночі силует знову йшов за ним на тій самій відстані.

Село Рівел зустріло його запахом мокрого каменю, ладану й стриманої настороженості. Це було невелике поселення, що стояло на березі величезного озера, яке місцеві називали Туманним. Навіть у найясніший день над водою лежав густий, непроглядний туман — білий, важкий, нерухомий, як молоко в глечику, що постояв на морозі. Казали, що це захист самої Колегії. Казали також, що ті, хто намагався переплисти озеро без дозволу, просто зникали в молочній пелені і більше не поверталися.

Лівертрон було майже не видно. Лише іноді, коли вітер на мить розривав туман, високо вгорі проступали сірі стіни й гострі вежі, що парили без жодної опори, — і Діаріс, задерши голову, стояв на розмоклій вулиці й думав, що вперше в житті бачить щось, у чому батько міг би знайти хоч крихту втіхи.

У центрі села височів собор. Білий, чистий, з гострими шпилями, схожими на голки, що штопають небо. Поруч, за високим муром, — база Інквізиції. Люди в Рівелі говорили тихо. Коли бачили блукаючого дроу, просто відводили очі трохи швидше, ніж від інших чужинців. Човняр виявився сухорлявим чоловіком із очима, які вже нічого не дивували. Він довго розглядав обгоріле запрошення, потім — темну шкіру Діаріса.

— З Мариду, — сказав нарешті й зітхнув. — Давно ваших не возив на навчання. Пам’ятай, не люблять тут темну магію… хоча й не женуть одразу. Сідай. І постарайся не робити нічого різкого, поки будемо в тумані. Він і без того неспокійний останнім часом.

— Неспокійний — це як?

— Це коли весла раптом стають важчими, а вода — мовчазнішою, — човняр відштовхнувся від причалу. — Не розпитуй. Дивись перед себе.

Човен увійшов у білу пелену. Через кілька хвилин берега вже не було видно. Не було видно нічого — лише густий, вологий туман, що глушив навіть плескіт весел. Діаріс сидів мовчки. Здавалося, що вони пливуть не по воді, а крізь чужий сон. Йому раптом почулося, що хтось ледь чутно ступає по воді слідом за човном, — і вперше за весь шлях він не обернувся, бо боявся побачити, що там нічого нема.

На верхній пристані його зустрів молодий адепт. Хлопець спочатку здригнувся, побачивши двні, як для дроу, очі, але швидко взяв себе в руки.

— Вас чекали, — сказав він обережно. — Хоча… не сподівалися, що прибудете в цьому місяці.

— Дорога була безкоштовна, — відповів Діаріс. — Це прискорює.

Хлопець нервово всміхнувся й повів його довгими коридорами. Стіни Лівертрона були зроблені з чогось, що не було ні каменем, ні склом. Вони наче пульсували мляво, як груди сплячої тварини, і в глибині їх поволі пропливали тіні. Гвинтові сходи піднімалися вгору й одночасно падали вниз, і Діаріс кілька разів мусив зупинитися, щоб не втратити відчуття, де в цьому місці небо, а де підлога. Крізь вузькі вікна лилося рівне біле світло, у якому пливли порошинки — але пливли вони не вниз, а вбік, ніби йшли на якусь свою лекцію.

Уже з перших днів Діаріс зрозумів головне. Тут усі жили з постійним відчуттям, що знизу, крізь туман, може піднятися щось гірше за будь-якого учня. Церква й Інквізиція були не ворогами Колегії — вони були її наглядачами. Немов вартові у в’язниці, але вільній, поки хтось не зробить щось заборонене правилами.

Навчання почалося з тиші.

— Ви не читатимете жодної книги, — сказала перша викладачка, худа сільфійка з волоссям кольору сивого попелу. — Ні цього тижня, ні наступного. Ви сидітимете й слухатимете, як дихає мана.