Історія одного ключа

Ця історія сталась одного разу, у дуже дивному містечку. Достатньо малому, щоб кожен знав один одного, і достатньо великому, щоб там могли відбуватись незвичайні речі.

Жив у цьому місті чарівник, і був у нього незвичайний ключ.

Так, так, саме ключ — тобто я.

І, до речі, я навіть не уявляв, що був незвичайним. Весь час я висів на шиї у свого господаря і дуже рідко мені вдавалось прослизнути назовні, щоб побачити, що там відбувається.

А от розмови я чув багато і постійно. Це були різні розмови, про деякі я навіть не можу розповідати вголос. Але то зовсім інша історія.

А от була одна, дуже цікава історія, яку я хочу вам розповісти.

Одного дня, самого звичайного, я навіть не міг уявити, куди він мене приведе.

Якось хазяїн зустрівся зі своїм знайомим. Розмова була простою, місцями нудною і нецікавою, та раптом той знайомий промовив:

— Слухай, ну от скажи, що ти там ховаєш?

— Це таємниця, — відповів хазяїн.

На кілька хвилин затрималась тиша. Потім він продовжив:

— Таємниця, яку дізнатись може той, хто відчинить замок. А ключ тільки у мене, тому ця таємниця стосується тільки мене.

Хазяїн приклав до мене свою долонь, і від цього мені стало неймовірно тепло.

Знову затрималась тиша, а потім промовив вже знайомий:

— Але ти кажеш, що той, хто відчинить замок... А якщо я відчиню його без твого ключа, ця таємниця теж стане моєю?

Хазяїн тут, не задумуючись, відповів:

— Теоретично, так. Але замок відкриє тільки мій ключ.

Після цих слів, знаєте, якби ключі могли зашарітись, то саме це я і зробив, хоча й не розумів, у чому я такий особливий.

Відповідь не заставила себе довго чекати.

— І все ж, я хочу спробувати. Якщо ти стверджуєш так впевнено, то це повинно бути перевірено, чи не так?

Тут господар на хвилину замислився.

— Добре, я дам тобі такий шанс.

І вони домовились про зустріч у певний день і певну годину.

Тож, як і годиться у малому місті, у певний день і у певну годину зібралось повно бажаючих засвідчити факт відкриття таємниці. І, як годиться у достатньо великому місті, бажаючих відчинити замок було більше ніж один.

— Ну що ж, — промовив хазяїн.

Це було протягнуте і якесь важке «ну що ж».

— Ключ робить три оберти, потім замок відчиняється, — продовжив хазяїн.

Дійство відбувалось у мене, так би мовити, на очах. Я весь час був назовні. Цікавість розбирала.

Знайомий мого хазяїна виявився не першим і навіть не другим. Хитрий.

Першим був ключник, якому дивом вдалось зробити точнісіньку мою копію. Всі ахнули, коли він дістав його із кишені.

Перший стояв біля замка.

Клац. Клац.

І... раптом якийсь скрегіт.

Всі загукали. Що відбулось?

Хазяїн навіть не смикнувся. Хоч і відчував я дивний пришвидшений стукіт його серця.

Через хвилину всі зрозуміли, що той ключ просто розламався.

Я відчув, як хазяїн тихенько видихнув.

Потім був другий — кремезний здоровань із якимись інструментами, схожими на молоток і викрутку. Впевнений у тому, що необхідна сила, прикладена до його інструменту, відчинить будь-який замок.

Він кректав і тужився. Пхав ту викрутку і гепав молотком, намагаючись силою вмовити механізм піддатись.

Марно.

Тільки кілька подряпин на бездоганному фрезеруванні дивного замка.

Що ж, третім був знайомий. Його всі знали як «Відмичку». Не один замислуватий замок відчинявся перед ним.

Він уважно дивився на попередніх учасників і, здавалось, зовсім не нервував.

Коли ж і другий не впорався, він іронічно перевів подих, поплескав долонею по плечі невдасі, розім'яв пальці і дістав із кишені зв'язку якихось дивних предметів.

Кілька хвилин щось приміряв, потім слухав, потім знову щось міняв.

За чималий час, а більшість глядачів вже почали нудьгувати, процес затягнувся.

Раптом перший поворот.

Клацання.

Знову процес повторився, цього разу довше.

І раптом поворот.

І знову клац.

Глядачі закричали, хтось, ображений за минуле, почав улюлюкати.

Сам же учасник був неймовірно задоволений.

Та мене особисто здивував хазяїн. Цього разу, на диво, він зовсім не нервував.

Я знав це за рівним стукотом його серця.

І, як виявилось, він мав рацію.

Замок далі не піддався.

А після невдалих перемін тих дивних предметів оберти і зовсім повернулись на місце.

Диво, — подумав я.

І раптом цю ж фразу почув від когось із натовпу.

Третій учасник був змушений відійти.

У цю ж мить хазяїн зняв мене із шиї, і раптом я так швидко обернувся в його руках.

Клац.

Клац.

Клац.

Замок відчинявся.

Але хазяїн не зняв його і не показав свій секрет. Він знову зачинив замок, а мене повернув на таке приємне і улюблене мною місце.

Потім... Пізніше я намагався розгадати секрет секрету.

І зрозумів: замок теж був особливий.

Чому я зміг відчинити?

Бо був собою.

Я не тиснув і не приміряв силу. Я не підбирав правильну комбінацію і не чекав реакції механізму.

Просто ключ, який відчиняв загадковий замок...

У цю мить я зрозумів, про що говорив хазяїн і чому я завжди був особливим.

Та це вже зовсім інша історія.