Незнайомець

Сьома тридцять. Зупинка на станції «Н».
— Ось, він знову заходить.
Так дивно. По моєму тілу пробігають мурашки й відчуття, ніби хтось дихає в потилицю. Так дихає, але точно не той дивний дідок позаду.
Він подивився на мене. Той самий, що зайшов. А я в цей момент обернулась, щоб перевірити, чи справді не дідок. Ні, не він.
Дивне відчуття викликає той хлопець. Кожного разу при його появі цей внутрішній холодок.
— Добре, що завжди сідає на місце спиною до мене.
Але стоп, стоп, що... Він, вбіса, надумав? Ні...
— Завчасно раділа.
Сьогодні він вперше сів навпроти. І не десь подалі, саме навпроти. Ось тутечки, пів метра відстані, відчувалось надто мало, щоб почуватись безпечно.
— Дихай, Ємма, дихай.
Раптом я почала хаотично щось гортати у телефоні.
— Боже, та можна так не витріщатись? І чого я взагалі так на нього реагую?
Майже механічно я поглянула йому в очі.
І офігіла. Мені на мить здалось, що це просто прозорі кристали. Жодного кольору.
Я кліпнула.
— Що за.. хрінь?
Тепер це були звичайні темні очі.
Я не помітила, як тепер сама таращусь безпардонно на людину, на яку навіть важко було підвести очі.
— З вами все добре?
Уявіть, питає мене, чи все добре. Я майже серцевий напад від нього отримала, а він — чи все добре.
— Ні.
Вирвалось у мене. Зрозумівши, що ляпнула не те, швидко виправилась.
— Ні, все добре. В око щось потрапило.
Тут я, як ненормальна, почала кліпати, щось терти. Це вже потім зрозуміла, що залишила своє праве око без загадкової котячої стрілки.
Саме тоді, коли його серйозний вираз почав розливатись у посмішці.
— Ви теж на наступній виходите?
— Ні. Я через одну.
— Дуже добре.
Тут я підофігла вдруге. Серйозно, навіщо взагалі розпочинати розмову було?
Я насупилась.
— Мабуть.
Ну що ти хотіла, Ємма? І так було зрозуміло — той холодок по тілу. Дивний, жодної краплі манер, надто зарозумілий.
Потяг зупинився. Більшість пасажирів виходила на цій станції, як і мій дивний співрозмовник.
Коли метушня закінчилась і всі пасажири залишили вагон, я звернула увагу на місце навпроти.
На сидінні лежала записка.
Трохи дивно було чіпати чужі речі, але цікавість з'їдала.
Рука потяглась до папірця. Я розгорнула його.
За хвилину тіло похололо, а потім різко вдарив жар.
На записці був короткий напис.
"Ємма, цього разу твоя черга".
Потяг зупинився на моїй станції. У вікні на пероні промайнув знайомий силует.
Папірець випав із рук.
В очах потемніло.
Різкий звук міжвагонних дверей повернув мене до тями.
У кінці вагона з'явились троє: жінка і два хлопці чи чоловіки — важко було зрозуміти. Вони були у чорному шкіряному вбранні.
— Неформали.
Різко виплило в голові.
Але вже за секунду я зрозуміла — щось у них було не так.
Очі. Вони були абсолютно чорного кольору. Ні зіниць, нічого. Моторошна чорниль...
Раптом я не просто офігіла.
— Що тут відбувається?!
Крикнула я, коли побачила замість пальців на їхніх руках чорні довжелезні кігті. Вони були здоровенні.
Той, що йшов попереду, схопився за сидіння, на якому вмить з'явились довжелезні подряпини.
— Це просто капець. Це капець.
В останню секунду я таки наважилась вискочити з потяга.
Міцна рука підхопила мене за лікоть і швидко кудись потягла.
— А тепер не пручайся. В нас мало часу...