Поклик Долі

Їй було десять, коли вона прокинулась і ще довго не вставала з ліжка. Сон, що їй наснився, був надто реалістичним. Вона лежала в ліжку, її погляд був спрямований у стелю, та швидкий і кмітливий розум запам'ятовував кожну деталь.
Її звали Сара. З тих пір, як їй приснився той сон, пройшло двадцять п'ять років, але вона пам'ятала його до дрібниць.
Життя Сари не було якимось надто дивним. Вона, як і всі, навчалась, а після влаштувалась на роботу — звичайна менеджерка в офісі малопримітної фірми.
Та все ж одна дивність у Сари була.
П'ять років тому у неї з'явилась книга. Зелена обкладинка, золоті літери. Назва — «Поклик Долі».
На звороті лише фраза:
— Якщо ти впізнаєш себе.
Ні автора, ні опису.
Кожного дня, ідучи до своєї роботи зранку, Сара залишала книгу на лавці у парку, а увечері, повертаючись, забирала.
Досить дивний ритуал для абсолютно звичайної дівчини.
Одного ясного і теплого осіннього дня Сара знову залишила книгу на лавці. Це був день, коли вона вперше замислилась: чи варто...
Увечері, повертаючись додому, вона вже здалеку помітила — лавка була пустою. Книги не стало. Сара обернулась навколо, оглянула інші лавки — та ті теж були пустими...
Цього дня Сара змінилась. Для неї цей день став як першим розчаруванням, так і новою надією.
Пройшов рік. В її житті відбулися неймовірні зміни. Інше місто, інша робота, інша Сара.
Настала знову осінь. У цей день, особливий для неї, день осіннього рівнодення, Сара повернулась до старого міста, у той самий парк. Сонце світило неймовірно, і на вулиці було приємно тепло.
Сара прогулялась парком і зупинилась.
Її очі вхопились за ту саму книгу — зелену, із золотим написом. Її тримав симпатичний молодий чоловік.
Сара на мить завагалась, а потім таки підійшла і сіла поруч.
— Цікава у вас книга, — промовила з посмішкою вона.
Чоловік здивовано поглянув.
— Так. Дуже цікава.
— А хто автор?
— Справа у тому, що я і сам би хотів це дізнатись.
Чоловік простягнув книгу, ніби демонструючи, що на ній жодних імен.
— А як же вона до вас потрапила?
Він трохи завагався, ще раз поглянув на дівчину, а потім на книгу.
— Це цікава історія. Я не знаю, в кого вона ще була до мене, але те, що я знаю напевно: вона кочувала різними містами. Спочатку подруга моєї сестри дала їй почитати, потім сестра віддала мені. І зараз я тут.
Він іронічно посміхнувся, а потім додав:
— Я подолав більше двох тисяч кілометрів з однією надією — що сьогодні зустріну авторку цього твору.
— Справді? — Сара посміхнулась. — Чому саме сьогодні?
— Єдиний день прекрасної осені, коли я бував тут. День, коли все відчувалось у гармонії і рівновазі — від Всесвіту до мого життя. Це фраза із книги.
Його обличчя розлилось у посмішці, ніби він сам не міг повірити, що це відбувається.
Сара витримала паузу, а потім спрямувала погляд десь у даль.
— День осіннього рівнодення.
Чоловік був здивований.
— Так.
Вона обернулась до своєї сумочки. Кілька секунд її руки щось шукали всередині, а потім з'явилась така сама книга.
Їхні погляди зустрілись.
Сара поклала її поруч із першою.
Дві однакові книги лежали між ними.
— То, виходить, ви теж її чекали? — тихо запитав він.
Сара усміхнулась.
— Ні. Я чекала на вас.