5. Чужа правда

Він укотре безнадійно оглядає своїх супутників. Тіло кричить про потребу щось робити: бігти, битися…
Але чи можливо завдати шкоди таким, як вони?

Скам’янілими від страху руками Тіан намацує кишені широких штанів. Нічого. Він не носить зброї. Ніколи не тримав її в руках.

Він ненавидить себе за те, що чекає дій від Нали або Лірена.
Але він мусить жити. Якщо його мати ще жива.

Тіан відчуває, як із його стоп проростає коріння, вростаючи в землю й не даючи зрушити з місця.

Туман у небі згущується, та місяць продовжує світити — мов прожектор на сцені. Вітер жене в їхній бік болотяний сморід. Дерева щось шепочуть, ніби роблять ставки — хто переможе.

Несподівано для всіх трьох силуети в чорних плащах розходяться, пропускаючи вперед хлопця. Він виглядає не старшим за них, але тримається значно впевненіше. Дві темні коси спадають на плечі. Виходячи вперед, він ліниво крутить одну з них навколо пальця.

— Бачу… — зупиняється, примружуючись. — Знайомі обличчя.

Його погляд по черзі ковзає по Налі й Лірену. Руки Нали стискаються в кулаки, шкіра біліє. Спина Бредлі напружується, плечі підіймаються, ніби так можна захиститися.

Тіан із жахом усвідомлює, що погляд зупиняється й на ньому.

Він відступає, коли хлопець підходить ближче. Той ніби підпливає — настільки легка в нього хода. Він відкидає коси назад і стає майже впритул.

— Ну і? — він навмисне чітко вимовляє кожну літеру. — Я щось не бачу в тебе в руках того, що нам потрібно. Чи хочеш, щоб я сказав, скільки разів твоя матуся благала не чіпати її?

Він регоче. Місто довкола напружено сміється разом із ним.

— Шукай, — з його обличчя зникає усмішка. — Хай твої дружки постараються допомогти. У вас же домовленість. Взаємодопомога — це добре.

Тіан відчуває його награну солодкавість усім тілом. Липку. Підкорюючу.

— Тільки дивися, щоб твої помічники не втекли з картиною, — він нахиляється ближче, ніби хоче ввібрати його в себе, — залишивши тебе з порожніми руками біля трупа матері.

Або мені залишити її живою — не здатною вимовити й слова?

Шлунок наповнюється холодною водою. Він тоне — у страху, в погрозах, у передчутті.

Тіан не відводить погляду. Хлопцеві з косами ніби подобається, що за весь цей час він не вимовив ані слова.

Краєм ока він помічає, як Нала, що стоїть до нього спиною й випалює поглядом інших Гекат, судомно здригається.
Її рука повільно тягнеться до пояса.

Звук леза здається надто гучним у несподівано затамованому подиху міста.

Вона обертається. Очі наливаються чорною смолою, затягуючи білки.

Розкрите віяло ріже Геката по пальту ззаду. Його обличчя миттєво спотворюється від роздратування. Він різко розвертається, перехоплює руку Нали й другою рукою дає ляпаса. Бліда шкіра на лиці миттю вкривається багрянцем. Дівчину відкидає на кілька кроків — вона падає на холодну землю.

Лірен, що весь цей час стоїть поодаль, хапається за ніж, підкидаючи його в повітря. Той робить кілька обертів. Лірен зжимає руків’я в долоні до того, як ніж встигає впасти. Замахується, поки Гекат стоїть до нього спиною, але той обертається й вибиває зброю. Клинок із вологим звуком встромляється в землю. Бредлі стискає зуби, хапаючись за зап’ястя.

Тіан дивиться на Налу. Вона повільно підіймається.

— Грьобані покидьки, — випльовує дівчина. — Я випатраю кожного й розвішаю ваші кишки перед Готелем. Нехай Морінс милується.

Але Гекати лише сміються.

Нала знову йде до хлопця з косами. Той спостерігає, насмішкувато підвівши брови.

Лірен сіпається. Тягнеться до ножа, що стирчить із землі, висмикує його й замахується. Обличчя перекошує злість, але навіть тепер він шкіриться — ніби не може змиритися з поразкою.

Нала підлітає до Геката, вчіплюється в шкіряний комір, стискаючи до хрускоту. Та цього разу він навіть не намагається її зупинити. Просто застигає, наче актор, що вже зіграв свою роль. 

По тілу Тіана біжать сироти. Щось чуже, незнайоме підіймається під шкірою. Він озирається. Цей тихий жах — інший.

Лірен опускає зброю.

Гекати збуджено перешіптуються.

Один із них падає на землю. Решта розступаються, але зацікавлено нависають, мов стерв’ятники над зтухшим м’ясом. Тіло кашляє, робить кілька рваних вдихів — і завмирає.

У його шиї стирчить руків’я ножа. Просте. Темне. Грубе. Не схоже на ніж Лірена — складний, упізнаваний, зроблений із наміром.
Цей — як звичайний шматок заліза.

Земля під ногами Тіана здригається. Він падає, ніби повітря перестає тримати його тіло. Лунає вибух. Потім другий — ближче. Білий дим клубочиться довкола.

Нала швидко втрачає цікавість до Геката. Бредлі насторожено наставляє ніж у порожнечу.

Дим густішає, набуває дивних форм. Перед Тіаном виростають два силуети. Він відступає, чекаючи бійки.

Але вони не б’ються.