4. Галерея Застигла У Часі

Будинки, що весь цей час оточують їх, розступаються. Тіану навіть здається, ніби вони боязко відступають назад, відкриваючи їм вид на галерею, підсвічену ліхтариками, що висять під дахом.
Волога земля під ногами поступово змінюється дорогою, викладеною каменем.

Тіана наздоганяє відчуття дежавю, коли перед ними нависає будівля. Вона менша за Готель Морінса й виглядає безпечнішою. Та з вікон, затягнутих ґратами, з щілин у дверях віє чимось таємничим.

Він розуміє: легенда, яку розповідала Нала, дає про себе знати, коли холодок проводить пальцями вздовж його спини й єхидно сміється просто у вухо.

— Що ж, іди, — Лірен підштовхує його в спину.

Тіан обертається до нього, потім до Нали, але та вже стоїть осторонь, схрестивши руки на грудях. Вона косо дивиться на Бредлі.

— Схоже, хтось таки вірить у легенди.

— Це просто запобіжні заходи, — його губи криво усміхаються. — А раптом він і своїх відвідувачів замикає в картинах?

Тіан зітхає й робить крок у бік галереї, не бажаючи більше це слухати. Тим паче, що з кожною секундою сам починає вірити в імовірність чогось подібного.

Коли він розуміє, що разом із ним ніхто не наважується йти, то обхоплює пальцями ручку дверей і штовхає їх. Ті відповідають скрипом, запускаючи його всередину.

Двері захлопуються за його спиною. Його накриває суцільна темрява.

Тіан ступає вперед — його невпевнені кроки лунають у великому приміщенні, відбиваючись від стін. За мить пітьма розсіюється, ніби навмисне дозволяючи йому побачити галерею в усій красі.

Він стоїть посеред зали. Під ногами — сіра килимова доріжка, що незрозуміло де починається й де закінчується. Під стелею — безліч лампочок, які випромінюють жовте світло. Тіан розуміє: саме вони спалахнули, коли він увійшов у центр.

Він оглядає величезні стіни, а на них — події, замкнені в рамах на полотнах.

Тіан примружується й підходить ближче, щоб краще роздивитися, бо дивитися на це хочеться. Він бачить людину, що стоїть на краю мосту спиною до глядача й заглядає в озеро. Стрибок.
На іншій картині дівчина стоїть навколішках перед своїм домом — той палає.
На третій, збоку, пара обіймається, дивлячись одне на одного заплаканими очима. Вони то відкривають, то закривають роти, мов риби, але Тіан здогадується — жодного слова їм так і не вдається вимовити.

Він зачаровано дивиться на все це, немов крізь вікно. Тіан не знає, чи це правильно і, що важливіше, чи безпечно. Мама йому цього не пояснювала.

Коли Тіан підносить руку до позолоченої рами, завмирає, так і не встигнувши торкнутись її. Пальці стискаються в кулак. Він опускає голову й ширше розставляє ноги, інстинктивно затримуючи подих, коли відчуває, як щось обвиває його щиколотку, з кожною секундою стискаючи дедалі сильніше.

Страх знову підповзає зі спини, загрібаючи його в обійми.

Тіан не знає, що робити, і вже думає, що доведеться стояти тут доти, доки ця істота його не відпустить або не з’їсть, але чийсь м’який голос на мить розвіює його жах:

— Афіро, відколи це в тебе з’явилася звичка лякати відвідувачів?

У ту ж секунду Тіан відчуває, як нога звільняється. Він обертається на голос і бачить перед собою високого чоловіка, чиє обличчя ховається в напівтемряві галереї. Його руки сховані за спиною, а по нозі повільно піднімається жовта кобра. Чоловік тихо сміється, коли вона обвивається йому навколо шиї.

Кобра раптово вигинається й дивиться Тіанові просто в очі. У її зіницях — людське усвідомлення всього, що відбувається. Вона висовує язик, і йому здається, ніби та усміхається. Він швидко кліпає, списуючи це на гру світла.

— Вибач, вона не часто бачить інших людей, — каже Данміль, поплескуючи Афіру по тільцю. — Навіть тих небагатьох, хто сюди заходить.

Попри його люб’язний тон, Тіан напружується. Недарма про цього чоловіка ходять легенди — як про колекціонера трагедій. А якщо він їх ще й створює, то Тіанові краще якнайшвидше звідси забиратися, байдуже на те, що він сам сюди й прийшов.

Краще витратити більше часу на пошуки картини, ніж опинитися на одній із них. 

Але щось не дає йому зрушити з місця.

Помітивши його заціпеніння, чоловік підхоплює його під руку й веде вздовж стіни.

Коли тьмяні лампочки боязко освітлюють його обличчя, Тіан бачить: воно приховане білою маскою. Очі блищать у прорізах. Губ не видно, але Тіан чомусь відчуває — той усміхається. Так, ніби знає все від самого початку.

— Мене звати Данміль.

— Я знаю, — випалює Тіан. — Просто… мені про вас розповідали, — він відвертається до стіни, удаючи, що розглядає картини.

Данміль знову сміється.

— Так? І що ж тобі про мене розповідали?

Тіан, знітившись під його поглядом, не знаходить, що відповісти.

Вони зупиняються перед черговою картиною. На відміну від інших, вона зовсім маленька. Тіан розрізняє біле ліжечко, а в ньому — загорнуте в рожеву ковдру немовля.

— Миленька, правда? — очі Данміля вивчають картину, ніби він ніколи раніше її не бачив.