2. У серці міста

Земля під його черевиками незвично мовчить, затамувавши подих. Натомість вітер підганяє, штовхаючи в спину. Тіан біжить темними провулками, звертаючи в місця, де ще ніколи не був. Хоч місто й маленьке, та він так і не зміг обійти його. Тіан намагався. Адже чути шепіт вічно сухого листя на деревах, бачити тіні, що невпинно рухаються й вважають себе невидимими, — й жодного разу не підійти ближче — нестерпно для підлітка. Та варто було йому висунутися з прочинених дверей, як мати одразу тягла його назад, примовляючи, що таким наївним і допитливим, як він, краще не гратися з їхнім містом. Чому? Вона не пояснювала — була певна, що він і так усе розуміє. Але він не знав. І досі не знає.

Він біжить, переконаний, що мати вже вдома. Хто завгодно міг зникнути в Тар-Кавраді, тільки не вона. Мати тут народилася й виросла. Це місто виховало її — і саме тому не має права поглинути. Тож тепер Тіан мчить лише заради батька.

Він різко зупиняється, відчувши, як волога земля під ногами змінюється зеленою травою. Дивина: ця місцевість зовсім не схожа на той Тар-Каврад, який він бачив з вікна. Зморщивши чоло, Тіан нарешті підіймає погляд — і застигає. Перед ним, немов чудовисько з дитячих, але завжди моторошних страшилок, височіє величезний маєток. На відміну від переляканих будинків містян, він дихає легко. Тіану навіть здається, що той втомлено зітхає, помітивши хлопця перед собою. Він мимоволі сутулиться, бо будівля дивиться на нього просто впритул своїми очима-вікнами.

Сірі стіни щільно обплетені гілками незнайомої рослини. Кілька білих сходинок перед входом виглядають привітно, але в їхній привітності Тіан чітко відчуває загрозу. Це — Готель Морінса. Він ніколи не бачив його на власні очі, та мати колись розповідала. Лише раз. Тіан тоді запитав, чому вночі щось світиться вдалині. Він добре розумів: це не місяць, бо тому немає на що поглянути, коли місто занурюється в сон і вулиці порожніють. Тоді мати описала те, що мерехтить у самому серці міста. 

А ще розповіла про Гекатів, людей Морінса, які носять плащі. І нікому невідомо, що вони ховають під ними. Полюють Гекати тільки вночі, тож зараз Тіану не так страшно бути тут. Зовні. Але що чекає всередині?

Він наближається. Готель нависає над ним, не кидаючи тіні — світла надто мало. Та й без того Тіан поринає у пітьму, стоячи просто під масивним фасадом.

Він ніколи не повірив би, що ця будівля світиться, дивлячись на неї зараз, удень.

Тіан тягне на себе важкі дерев’яні двері. Вони легко відчиняються. Не замкнені — бо власник знає: йому нема чого боятися. Містяни ніколи не сунуться сюди, переконані, що, вийшовши з Готелю, втратять щось надзвичайно цінне. Тіан не знає що саме. Мати не пояснила й цього: чи то щоби вберегти його психіку, чи то щоби в допитливого хлопця не виникло бажання піти й перевірити усе на власному досвіді.

Увійшовши, Тіан завмирає — він чує голоси. Нерозбірливі, шепотні. Та не всі шепочуть: деякі кричать, інші співають. Наче існують в альтернативній площині, але він усе одно здатний їх чути.

Опанувавши себе, він іде вперед. Довгий коридор без кінця, величезні вікна, що ззовні здавалися меншими, шахова підлога — неправильний хід — і ти звідси не вийдеш; відлуння власних кроків — і голоси. Він чує їх постійно.

Тіан йде довго, і все сильніше йому здається, що коридор справді не має кінця.  Напівтемрява поступово огортає його. У голові з’являється думка: це пастка. Звичайна пастка, у яку він потрапив ненароком. Саме в цю мить попереду виростають двері — чи то з заліза, чи то з титану — та відкриваються самі по собі.  

Перед ним — великий зал. Майже порожній, якщо не брати до уваги стіл в центрі, величезне вікно по ліву сторону, з видом на місто та занадто пухнастий килим під ногами. За столом, немов на троні, сидить чоловік, усміхається, та привітна усмішка дається йому вкрай погано. Довгий плащ спадає на підлогу, темне волосся акуратно зачесане назад, карі очі під густими бровами уважно спостерігають за ним. Він не здивований, ніби точно знав, що хлопець прийде. Помилитися неможливо: перед ним — Мевр Морінс. 

— Ти забарився, — каже він. — Думав, ти швидше знайдеш дорогу.

Його слова декілька разів повторюються луною в порожньому приміщенні.

— Ви чекали на мене? — питає Тіан, сам не розуміючи, чому не почав із головного — з батька.

Морінс не відповідає. Його брови різко опускаються, стираючи попереднє удаване дружелюб’я. Руки, що спокійно лежали на столі, напружуються.

— Тихіше, хлопче. Я чую тебе, — цідить він крізь зуби.

Тіан ковтає клубок у горлі, рясно пітніючи. Його слова звучать дивно, але хлопець поки не розуміє — чому.

— Як тебе звати? — тихо питає Морінс, демонструючи, що говорити слід тихо. 

— Тіан… — його ім’я зривається на півшепіт. Він хоче повторити голосніше, але відмовляється від цього. Морінс задоволено киває.

— Не тягнутиму, Тіане. Думаю, ти чув про постріл. Усі чули. Твій батько там був.

Світ навколо ніби провалюється в тінь. У такому великому залі йому раптом не вистачає повітря. Нехай і випадково вимовлене, це «твій батько там був» змушує світ на мить зникнути.

«Що це означає? Був живий? Був мертвий?»

Тіан лише хитає головою, ніби цим нервовим рухом здатен повернути час назад — і щось виправити.