1. Перший подих

Птахи тут не співають вранці, та Тіан усе одно розуміє, що воно вже настало. Можливо, його розбудила ледь помітна тривога — та, що не кричить одразу, не виє на весь голос, а лише дихає в потилицю, терпляче чекаючи, поки ти сам зрозумієш, що сталося.

Він не одразу піднімається. Вчора вони з мамою не лягали, доки на вулиці остаточно не стемніло — чекали на батька. Той пішов ще вдень, сказавши, що повинен провідати сестру, ту саму, що живе на краю Тар-Кавраду, де вулиці поступово рідіють, а будинки все більше притискаються до землі. Він говорив, наче хоче їй допомогти — з якимись справами, не названими вголос. Таке траплялося рідко. Тітка Марія взагалі не часто давала про себе знати — зв’язок із нею був як тонка павутина, яку без потреби краще не займати. 

Сонце ще не зійшло, як хтось стукає в вікно. Так, наче до того вже намагався.

Тіан нарешті підводиться і, відсунувши завіску, бачить білу голубку, що схвильовано шепоче щось своєю мовою. Він відкриває вікно, і вона влітає в кімнату, всідаючись на край столу.

Тіан не здогадався б, хто це, якби не стара історія, розказана батьком колись між ділом — наче випадково, але з тим особливим виразом, який надають словам, переданим із покоління в покоління. Тоді він зрозумів — не одразу, скоріше відчув — що Марія з тих, про кого в сім’ї завжди говорили пошепки. Біля кожного Кірта є щось… не зовсім видиме, але що невідступно їх супроводжує. Це «щось» називають Шаркі. У цієї назви немає особливої причини. Просто «бо так».

Ця голубка — тиха і біла, наче складена зі снігу та чужих снів — і була тим створінням. Помічницею Марії. На перший погляд — звичайна пташка. Але варто затримати погляд, і в її рухах проступає щось осмислене, ніби вона знає трохи більше, ніж вони всі.

Вона піднімає лапку, показуючи згорток, прив’язаний ниткою. Обережно торкається його крилом — так, ніби боїться випадково стерти все, що написано на папері.

Тіан бере лист, і пташка одразу випурховує назовні. Вона знає: читати треба наодинці.

На світло-коричневому папері, ймовірно слугувавшому підставкою під тріснуту кружку з чаєм, нерівним почерком — наче людина дуже поспішала — написано:

«Це Марія. Ята знову повернулася ні з чим — уже вчетверте. Пір’я її пахне вашим порогом, та у відповідь вона лише мовчить. Я хотіла спитати… у вас усе гаразд? Вчора вночі місто затамувало подих. Відтоді сусіди бурмочуть, ніби на тому перехресті, де тіні завжди довші за людей, було чутно постріл. Кажуть, було вбивство. Ви живі? У вас усе добре?»

Кілька миттєвостей Тіан намагається зрозуміти сенс написаного. Йому не вперше розплутувати її капризні натяки, якими були просякнуті її записки. Але останнім часом — чи то він став дурнішим, чи вона — дивнішою.

Постріл? Він же нічого подібного не чув — ні коли вони з мамою сиділи в вітальні, ні пізніше. Ймовірно, усе сталося тоді, коли вони, виснажені очікуванням, нарешті заснули. І все ж у цьому було щось дивне: постріли рідко бувають тихими, особливо там, де навіть шурхіт звучить як вибух.

Ніхто не почув настирливих стукотів Яти — наче щось приглушувало звук, дозволивши йому прорватися тільки тоді, коли це було потрібно.

Тіан вирішує провідати батьків. Просто щоб переконатися, що вони є. Що тиша в домі — це просто тиша. І показати записку. І — якщо дозволить розмова — спитати про постріл. А коли виявиться, що постріл — це просто чергова вигадка тітки, піти снідати.

Огорнутий тягучою, затамованою тишею, він ступає на кухню, що зливається з вітальнею. Речі залишаються на своїх місцях, жодна кружка не насмілилася здвинутись за ніч, і все ж простір здається чужим. Наче відображенням у кривому дзеркалі — не справжнього моменту, а чогось уже трапившогося, але ще не усвідомленого.

Він завмирає: у повітрі відсутній звичний ранковий звук — хриплий голос батька, який зазвичай наспівує всупереч тиші.

Тіан покидає кухню і йде темним коридором, що веде до кімнати батьків. Дім мовчить, і це дратує — мов затишшя перед бурею — хоча він старається відганяти погані думки, які чіпляються за нього, мов колючки.

Під ногами рипить підлога, наче обурена його появою, але варто Тіану зупинитися біля дверей, як скрип замовкає. Він притискає вухо — і знову нічого.

Тіан тягне руку до дверей, ніби сподіваючись: варто заглянути всередину, і тіні розвіються. Ті самі, які шепочуть, що хтось вночі вломився в будинок, або що мама не спала, а пішла шукати батька — і опинилася там, де, за словами Марії, пролунав постріл.

Але перш ніж відкрити, його рука за звичкою піднімається, щоб постукати.

Стукати не доводиться.

Двері скрипко відчиняються самі, і в обличчя Тіану дме свіжий порив вітру. Він робить крок у кімнату: старий килим на підлозі, мамині речі — частина акуратно складена на кріслі, стіл, на ньому батькові окуляри, які він завжди тут забуває. Вікно широко відкрите.

Усе на місці — крім тата та мами.

«Батько не повернувся, а мама все-таки пішла його шукати? Але чому вона не розбудила мене? Не хотіла, щоб я йшов із нею? Значить, знала, що там небезпечно?..»

Тіан згадує лист від тітки Марії. У ньому тата не згадано. Чи означає це, що він зараз з нею? Але що могло змусити його затриматися? В голову не приходить нічого, що допомогло б зрозуміти, де його батьки.