Глава 4. Замовниця.

Ніколя Шугай постукав у двері триста одинадцятого номера.

Відчинила йому невисока струнка смаглява жінка в чорних штанах, що щільно облягали її короткі, але гарно складені ноги. На ній був широкий чорний светр грубої в'язки, а в руці вона тримала довгий мундштук.

Попри просте вбрання, а можливо, саме завдяки йому, вона виглядала надто молодою для вдови, з якою Нік щойно розмовляв телефоном.

— Я Ніколя Шугай. Фрау Ленгрен зупинилася в цьому номері?

— Я Луїза Ленгрен, — відповіла вона знайомим уже глибоким, трохи хриплуватим голосом і простягнула руку. — Рада познайомитися з вами, мсьє Шугай.

Нік потиснув її тонку руку з маленькою долонею.

Йому завжди ставало трохи ніяково, коли жінки віталися з ним по-чоловічому. Мабуть, Луїза помітила це збентеження, бо хрипко розсміялася.

— Звикнете вже за тиждень. Ці кляті шведи обожнюють рукостискання — і чоловіки, і жінки. Ну ж бо, не стійте на порозі. Заходьте. Як минула подорож?

— Чудово. Щоправда, місцями був густий туман.

— Вважайте, що вам пощастило, — сказала вона. — На Атлантиці в цю пору року часто бувають шторми й безперервні дощі.

Луїза зачинила за ним двері.

Нік пройшов слідом за нею до вітальні.

Номер був спланований трохи інакше, ніж його власний, але загальна схожість усе ж таки впадала в око.

На підлокітнику великого крісла біля вікна сидів чоловік.

Побачивши гостя, він підвівся й рушив назустріч.

Це був високий широкоплечий чоловік, трохи молодший за Ніка. Його приємне хлоп'яче обличчя дивно контрастувало з міцною статурою. Густе каштанове волосся було коротко підстрижене й пригладжене так старанно, ніби він намагався приховати його природну кучерявість.

На ньому був фланелевий піджак, світлі штани, біла сорочка з пристебнутими кінчиками комірця та краватка — вбрання, яке одразу викликало асоціації з випускниками престижних американських університетів.

Це був один із тих чоловіків, при зустрічі з якими мимоволі замислюєшся, чи зумів би впоратися з ними голими руками, чи краще одразу шукати якийсь вагоміший аргумент.

Від нього виходила спокійна, але відчутна енергія сили — саме та, яка й породжує подібні думки в інших чоловіків.

Найдивніше полягало в тому, що Нікові здалося, ніби вони вже десь бачилися.

Тільки от де саме?

Згадати він поки що не міг.

— Мсьє Шугай, — сказала жінка з мундштуком. — Познайомтеся: містер Маккарті. Джеймсе, це Ніколя Шугай, фотокореспондент.

Нік потиснув простягнуту руку.

Всупереч очікуванням, рукостискання виявилося майже млявим. Так вітаються люди, які добре знають власну силу й не мають потреби її демонструвати.

Один — нуль на користь Маккарті.

Така стриманість лише підсилювала враження, яке справляла його зовнішність.

— Лу сказала, що ви професійний фотограф.

— Так.

— Колись я теж захоплювався фотографією. Дуже серйозно захоплювався. У нашому фотоклубі в Ліверпулі я навіть виграв кілька конкурсів. Хоча, звісно, усе це не йде ні в яке порівняння з роботою професіонала на кшталт вас.

Він усміхнувся.

— Але не буду вам заважати. Поговоріть про справи.

Потім повернувся до Луїзи.

— Побачимося, Лу.

Маккарті попрямував до дверей.

І саме в цю мить Нік нарешті згадав, де бачив його раніше.

Це було давно, в одній із країн Латинської Америки. Нік мав завдання проникнути до табору наркоторговців, розташованого серед джунглів. Він саме готувався до нічного стрибка з парашутом, коли привели цього могутнього хлопця й пояснили, що раз «Вожай» вирушає на завдання сам, а в літаку повно вільного місця, то, якщо він не заперечує, можна заощадити час і пальне та не ганяти ще один борт туди й назад.

Той не був співробітником Директорату, і Нікові зовсім не подобалося, що якийсь чужинець знатиме район проведення його операції. Але що він міг удіяти?

Ніхто навіть не спромігся представити їх один одному. Втім, там усі були безіменними — просто вантажем, який потрібно доставити у визначену точку. Нік і новоприбулий хлопець обмінялися рукостисканням, і на тому їхнє знайомство закінчилося. Ніколя пригадав, що тоді цей юний здоровань мало не розчавив йому пальці.

Звісно, відтоді він навчився добрих манер.

Невдовзі оголосили готовність до вильоту, і вони попрямували до злітної смуги. Незнайомець рухався з тією агресивною впевненістю професійного футболіста, який здатен витримати будь-який удар і все одно залишитися на ногах.

Те, що сталося тієї ночі, Нік пам'ятав дуже добре.

Під час польоту над джунглями вони не промовили одне до одного ані слова. У них були різні завдання, і почувалися вони, як двоє пасажирів в одному таксі, яким просто випало проїхати разом кілька кварталів.

Сам Нік, як завжди перед стрибком, хвилювався: чи вчасно розкриється парашут і що чекатиме його після приземлення. Чи не потрапить він просто до біса на пательню, де його засмажать живцем.

Його супутник теж був зайнятий власними думками — мабуть, не менш похмурими.

Він навіть не побажав Нікові успіху, коли настав час стрибати, але «Вожай» не образився. У Директораті не існувало подібних сентиментальних традицій. Більше того, як і серед мисливців, там вважалося мало не поганою прикметою бажати удачі перед небезпечною справою.

— Ну, бувай, друже, — сказав тоді незнайомець.

Нік завжди терпіти не міг людей, які після кількох годин знайомства починали називати його «другом». Тож у відповідь лише кивнув і вистрибнув у темряву.

«Чорт із ним. Якщо йому так кортить брататися з першим-ліпшим зустрічним — хай іде під три чорти».

Парашут розкрився, «Вожай» приземлився точно в заданій точці й одразу розпочав виконання завдання. Відтоді й до сьогоднішнього дня шляхи Ніколя та того невідомого хлопця більше не перетиналися. Принаймні Нік нічого про нього не чув.