Глава 1. Прибуття.

Ніколя Шугай прокинувся рано. Поголився, вдягнувся, почепив на шию фотоапарати, експонометр та інше професійне спорядження, після чого вийшов на палубу сфотографувати прибуття парома до Ґетеборга. Він йі гадки не мав, куди саме спрямувати об’єктив, але роль амбітного фоторепортера вимагала постійної готовності: раптом хтось перекинеться за борт або судно вріжеться в причал.

Проте нічого не сталося.

Коли паром пришвартувався, Нік поснідав і попрямував до зони паспортного контролю. Варто було йому зійти трапом, як він одразу потрапив до рук шведських митників. Зібравшись із духом, Ніколя приготувався до довгих пояснень щодо надлишку фототехніки та кількох сотень касет із плівкою в багажі. Його попереджали, що шведи ставляться до таких речей із підозрою.

Та все це виявилося перебільшенням.

Ніхто не звернув особливої уваги ані на камери, ані на плівки. Єдине, що викликало інтерес митників, — рушниці.

Нік пояснив, що його паризький редактор домовився з відомим мисливцем у Стокгольмі про оформлення дозволу, і документ уже мав чекати в порту.

Після цього Ніколя провели через довгий ангар до невеликої контори, де молодий білявий службовець витяг із купи паперів потрібний документ. З нього випливало, що герру Ніколя Шугаю з Парижа, Франція, дозволено ввезти до Королівства Швеція один мисливський карабін Franchi Horizon .308 Win та одну рушницю Beretta 687 Silver Pigeon V дванадцятого калібру.

Молодий митник звірив серійні номери, поклав обидві одиниці зброї на ваги, записав загальну масу в кілограмах, зазирнув у якусь таблицю й оголосив, що мито становить шістдесят чотири крони.Ніколя вже знав, що Швеція — одна з небагатьох європейських країн, де досі збереглася національна валюта, і що шведська крона приблизно дорівнює приблизно дев’яти євроцентам. Тож тариф видався йому напрочуд поблажливим, хоча сам спосіб обчислення мита його відверто потішив.

Вийшовши з митниці, Нік заспокоїв совість думкою, що, не вказавши в декларації десантний ніж та самозарядний Glock 17 калібру 9×19 мм, розібраний і глибоко захований серед речей, він ошукав шведський уряд лише на кілька євро.

Ідея належала полковнику Бомону — керівнику відділу № 44 Генерального директорату зовнішньої безпеки Франції -  DGSE.

— Твій колишній фах фоторепортера стане у пригоді, — сказав полковник Нікові під час інструктажу в паризькому офісі DGSE. — Відверто кажучи, саме тому ми й обрали тебе, попри те, що ти давно на нас не працював. До того ж ти добре знаєш мову, а в нас не так багато оперативників, які володіють шведською.

Полковник не підвівся з-за столу. Це був худорлявий сивий чоловік невизначеного віку, з густими посивілими бровами й холодними карими очима, що дивилися крізь товсте скло старомодних окулярів.

Якимось дивом Бомону завжди вдавалося створювати затишок у своєму кабінеті — байдуже, де саме той кабінет знаходився. Ніколя досі пам’ятав один із них у Боготі, за вікнами якого тягнувся похмурий краєвид після бомбардування. Полковник зазвичай сидів спиною до вікна, проти світла, так що розгледіти вираз його обличчя було майже неможливо. Мабуть, саме цього він і прагнув.

— Твої фото- й відеорепортажі ще за часів навчання в Сорбонні друкували журнали, а TV5Monde навіть брало їх у новинні сюжети, — вів далі Бомон. — Тому легенда цілком природна. Підготуєш серію матеріалів про полювання, а заразом виконаєш кілька додаткових завдань. Я все організую.

— Із рушницями буде страшенна морока, — зауважив Нік. — Скандинави значно суворіше ставляться до ввезення зброї, ніж ми - у Західній Європі.

— Саме в цьому й задум, — відповів полковник. — Ти вже створиш собі достатньо проблем оформленням документів на дві мисливські рушниці. Усі папери будуть справжні — з печатками й підписами. Тож нікому й на думку не спаде, що ти прихопив ще й пістолет із ножем. А північ Швеції — місце специфічне. Хтозна, може, карабін тобі ще знадобиться.

На думку Ніколя, усе це було зайвим ускладненням. Йому зовсім не хотілося тягати рушницю, карабін і купу мисливського спорядження на додачу до фототехніки, якою він і без того був обвішаний як справжній репортер.

За роки служби агент Ніколя Шугай із позивним «Вожай» добре засвоїв: сперечатися з полковником Жосленом Бомоном, якого в Директораті називали просто "Жосс", можна лише до певної межі.

— D’accord (фр. - "Згоден"), — швидко погодився Нік. — Вам видніше.

Ніколя просто не хотів, щоб полковник передумав знову відправляти його в поле.

І ось, після довгих п’яти років перерви, "Вожай" знову повернувся у гру — з тим самим знайомим відчуттям, ніби кожен довкола дивиться на нього та його речі рентгенівським поглядом.

З будівлі митниці Ніколя вийшов назустріч яскравому сонцю — настільки яскравому, наскільки воно взагалі буває пізньої осені в північних широтах. У Парижі такий день радше зійшов би за похмурий зимовий ранок.

Нік опинився на жвавій вулиці, де безперервним потоком, із ревом двигунів, мчали автомобілі. Двоколісного транспорту було майже стільки ж, скільки й чотириколісного. Подекуди траплялися й дивакуваті триколісні конструкції, що лише доповнювали строкату картину міста.Таксі, яке доправило його до вокзалу, виявилося німецьким Mercedes. А сам потяг складався з низки старомодно незграбних вагонів, що виглядали приємним анахронізмом.

Нік передав важкі валізи носієві, який перестрів його біля входу, й, пройшовши пероном, уже збирався піднятися до вагона, коли помітив жінку, що підійшла майже одночасно з ним. Він чемно відступив убік, пропускаючи її вперед. Жінка була молодою й вродливою. На ній був синій твідовий костюм суворого крою, який вигідно підкреслював фігуру. Проте волосся, пасми якого виглядали з під маленького капелюшка — теж синього, у тон костюму, — мало неприродний синюватий відтінок, що видалося Нікові дивним. Класичний костюм погано поєднувався з модною зачіскою, для якої значно природніше виглядали б шкіряна куртка, блискавки, ланцюжки та рвані джинси. Хоча, зрештою, чому б привабливій жінці, чиє волосся посивіло раніше часу, не пофарбувати його в будь-який колір, який їй заманеться?