Глава 2

♔ Пітер Батлер ♔

Ми заперечуємо існування долі, проте щиро віримо, що у всіх наших проблемах винні обставини. Ми живемо надією на те, що щось зміниться не тому, що, не покладаючи зусиль, працюємо над цим, а тому, що так просто має статися, адже завжди погано бути не може й обов'язково настануть кращі часи. Насправді ж хід нашого життя вирішує зовсім не доля і не обставини, а дії. Лише діями можна досягти змін і ними можна все зруйнувати. Я в це щиро вірю. Можливо, саме тому я став слідчим?

Вибір моєї професії не був спонтанним і був моїм, хоча всі довкола вважали інакше, адже, якщо твій тато суддя, то й ти неодмінно маєш піти його стопами й досягти хоча б чогось в цьому житті. Але насправді я обрав цю професію тому, що хотів зробити світ хоча б трохи кращим і не стати таким, як мій батько, адже його ціллю не було захищати мене, маму чи будь-кого іншого від несправедливості. Він мріяв про славу, гроші, багатство, проте отримав лише осуд з боку тих, кого мав захищати й подяку від тих, кого мав засуджувати. Я не хотів так, тому, говорячи про мене і мій вибір, ніколи не згадуйте батька і його настанови справедливості, адже часом вони не варті жодного гроша. Та й, коли я готувався до вступу, вчився тримати зброю в руках, знаходити докази й будувати стратегії по розкриттю найтяжчих злочинів, він був занадто зайнятим тим, щоб звеличувати власне "правосуддя", забувши про те, що слуга Феміди має бути однаково справедливий до всіх, а не лише до людей, що мають гаманці. Мабуть, саме тоді, спостерігаючи за всіма безчесними вчинками свого батька і його байдужістю, я дав собі обіцянку, що не пощаджу жодного злочинця, що буде перед мною навіть, якщо це буде моя рідна матір.

З того часу минуло багато часу. Я змінився. Моя мама теж.. Я припинив бути її єдиним безневинним сином, який завжди обіцяв не скривдити жодної живої душі, а вона припинила бути взірцем жіночності для мене, адже з роками втратила те, що здавалося в ній найкращим — справедливість і бажання зробити цей світ кращим. Хоча, якщо говорити правду, то мені здається, що моя матуся просто втомилася дарувати своє тепло іншим, а тато, вичерпавши весь її життєвий запас, так і не змінився, ставши ще цинічнішим. Мені було важко бачити її таку, чути знову і знову її скривджений голос, тому я так і не повернувся додому після навчання, а наше тісне спілкування почало все сильніше втрачати своє значення, дедалі частіше замінюючись порожніми зв'язками з дівчатами, що дарували забуття. І тоді мені було начхати на те, що вони відчувають. Хоча, якщо я скажу, що зараз щось змінилося, то збрешу, але все це не завадило мені стати людиною. Нехай, не став ідеальним сином, яким можна пишатися, помер для них, проте став людиною, для якої справедливість — це не просто порожнє слово, а сенс життя, мало хто може цим похизуватися. Правда, спочатку все було складно. В чужому місті мені майже нічого не вдавалося, проте з впевненістю можу сказати, що це були найкращі роки мого життя і, якби була можливість щось змінити, то єдине, щоб я змінив, забрав матір від чоловіка, що знищив її, проте поки я тут працюю слідчим в Нью-Йорку, а вона — в Лос-Анджелесі, ці думки порожні й втрачають сенс. Отож, потрібно просто заспокоїтися і почати жити далі.

Я прокидаюсь як зазвичай о шостій годині ранку. Саме цього часу зазвичай мені вистачає, щоб повністю привести себе до ладу після чергової ночі з гарячою дівчиною, що готова на все, якби лише повторити все, що відбулося цієї ночі. Тому я змушую себе встати з ліжка і піти в ванну прийняти душ і почистити зуби, адже з ротової порожнини доноситься доволі різкий аромат вчорашнього алкоголю. Мабуть, заводити нові "знайомства" і пиячити — це єдине, що дісталося мені від мого татуся і за це я йому не дуже вдячний.

Після ванної одягаю халат і поспіхом повертаюсь до кімнати. Нарешті в мене є час розгледіти дівчину, з якою вчора мені було весело. Проте єдине, що я можу і хочу сказати:

— О Боже...

Я уважно вдивляюсь в її чорне кучеряве волосся, що хвилями спадає з її плечей і звертаю увагу на тату, що красується в неї на плечі. Не те, щоб вона була не гарною, проте, на жаль, вона зовсім не в моєму смаку, а тонни макіяжу на її лиці вкотре це доводять. І ось моє улюблене заняття. Я встаю біля неї й підвищеним тоном говорю:

— Прийшов час підійматися, принцесо, адже бал вже давно закінчився і ти швидше за все схожа на Попелюшку, чим на принцесу!

Дивно, проте навіть від мого голосу їй не дуже хочеться вставати, але на такі випадки в мене завжди є перевірена зброя — це Лілі. Ми з нею разом винаймаємо квартиру і вона єдина, з ким в стінах цієї квартири в мене не було нічого більшого за спільний перегляд фільму "Сам вдома". Ніколи не розумів в чому сенс таких кіносеансів, але їй подобалося, а мені це шанс відволіктися від щоденних гулянь і роботи, тому їй пощастило мати такого кіномана, як я.. Але зараз зовсім про інше. Лілі займається своєю улюбленою справою — псує мені життя (але це лише їй так здається, адже мені здається, що я вже просто молю, щоб вона вигнала звідси цю дівку і мені не довелося з нею нічого обговорювати). І ось вона заходить до кімнати й кричить:

— Ах ось ти чим займаєшся, поки я працюю, щоб прогодувати тебе і наших чотирьох дітей?! Хто цього разу?! Чергова повія?! Чи може трансвестит?!

Звичайно, вона переграє і вже після слів про чотирьох дітей я ледь стримую себе, щоб не засміятись, але на "нічного" метелика це схоже діє і вона швидко прокидається, прикриваючись ковдрою, шоковано дивиться то на мене, то на Лілі, кричить:

— Я невинна, то все Саймон.. Саймон, ти ж говорив, що мене любиш. Хіба ні?

Після того як з її вуст злетіло "Саймон" я вже остаточно не міг стримати сміху, адже вона імені мого не пам'ятала, а те, що я говорив про любов добре пам'ятала. Але є одне але.. Говорив я не про любов, а про секс, а це дві різні речі. Добре, що Лілі не розгубилася в цій ситуації і як завжди врятувала мене, сказавши:

— Дорогенька, не забувайся.. Це Пітер, а не Саймон... І єдина, кому він клянеться в вічній любові — це я. І то це відбувається лише тоді, коли він не може знайти свої шкарпетки, тому забирайся.