41.

Два дні Ліна нікого не хотіла бачити. Вона сказала Роберту та  Ренаті, що трохи застудилася. Отримала купу пакетиків із чаями й пішла на добровільну ізоляцію до себе в кімнату. Сніжка теж не лізла зі зайвими розпитуваннями, за що Ліна була їй неймовірно вдячна. Одна думка, що комусь довелося б розповідати про побачене та почуте, викликала в неї сором. Кожен раз, коли Ліна згадувала гидку пропозицію Меліси, та спокійну реакцію й обійми Євгена, на її очі набігали сльози. Як можна так вчергове помилитися? Вона майже довірилася цьому… розпусному гуляці! Їй постійно на згадку приходили  слова Магди та Вальдемара про походеньки та розваги Євгенія і сльози  не просихали.

За два дні Ліна трохи заспокоїлася та зрозуміла, що в неї є ціль і ніхто й ніщо не завадить її досягнути. Особливо Євген. З такими думками Ліна позичила ковзани у Сніжки та пішла на зустріч із Антоном. Той  чекав її біля торговельного центру. 

– Привіт. Маєш гарний вигляд. Ти така… рожева. – з якимось дивним виразом обличчя поглянув він на лижний костюм Ліни. 

Дівчина і сама не розуміла, навіщо наділа подарунок Євгена. Хоча він справді був дуже зручний і теплий. Якраз те, що треба на холодний морозний вітер. 

– Ти теж нічого так. Пішли?

– Може спочатку кави?

Ліна розуміла, що крім кави її чекали довгі й пристрасні розповіді Антона про його неземне кохання. А вона була не в настрої. 

– Давай будемо вже грітися після катка.

Але ковзанка теж не тішила. Антон був красивим, впевненим, гарно катався, але в таку вітряну погоду Ліна, яка погано стояла на ковзанах, воліла б бути краще вдома. 

– Ліно, ти стала ще красивішою за ці роки. Як подумаю, скільки часу ми згаяли й скільки нам треба надолужувати!

– Нам? – Ліну трохи дратувала самовпевненість Антона, а ще кляті ковзани, в яких ноги роз'їжджалися в різні боки.

.– Тільки не кажи, що ти не думала про мене всі ці роки? 

Ліна обережно розвернулася і поглянула на Антона, який, як коник стрибунець підскакував на льоду.

– Думала… 

– От бачиш. Які ми дурні, що так знехтували нашим спільним  майбутнім. Тепер я хочу все виправити…

– Антоне, ти серіалів передивився?

– Що?

– Ти від Єви дізнався, де я?

– А хіба це важливо? Я сходив з нею на кілька побачень, але зрозумів, що досі думаю про тебе і коли вона сказала де ти – поїхав за тобою..

– А до цього ти ніби не знав, де я?

– Мені був потрібен час, щоб зрозуміти, що я втратив.

Ліна похитнулася і  різко змахнула руками, Антон її підхопив. В його обіймах вона несподівано згадала інші руки. Впевнено відсторонилася.

– Я змерзла. 

– Тоді кави? Тут є доволі затишне місце. – Антон вказав на невелике кафе поруч із торговим центром.

Ліна мовчки кивнула. Їй хотілося лише одного –  якнайшвидше відбути цю зустріч і повернутися додому. Вона вже шкодувала, що погодилася.

Всередині було малолюдно і  надто затишно для її настрою.

Антон сів навпроти й коли офіціант пішов, знову кинувся переконувати у своїх почуттях. 

– Знаєш, я всі ці роки часто думав про тебе. Просто тоді був дурнем. А зараз зрозумів, що нікого так не кохав.

Ліна байдуже поглянула на чашку капучино перед собою і зрозуміла, як її дістав Антон зі своїми розмовами. 

– Якщо чесно, мені зараз зовсім не до твоїх розповідей.

–  Чому? – в голосі була настороженість.

Ліна зробила  дуже чесний вираз обличчя. 

– Бо я страшенно втомлююся на роботі. Мені треба заробити гроші на навчання. Хочу вступити до престижного універу, щоб змінити спеціальність.  Це шалені гроші. Крім того, потрібно нормально вдягатися. Тут не якась провінція –  зустрічають і проводжають за одягом. 

Антон трохи невпевнено  подивився на неї.

– А що, дядько з тіткою не допомагають?

Ліна пирхнула.

– Та де там. Вони не з тих, хто розщедриться. Викликали мене лише для того, щоб я підписала відмову від будь-яких претензій на  спадок діда, а як ні, то обіцяли затягати по судах.  Після свят я вже мушу з’їхати від них на орендовану квартиру. Знайшла більш-менш пристойну, а чим платити – голова облазить. А ще поки молода, хочеться посидіти десь в нормальному закладі, в нічному клубі зависнути. Добре, що хоч до основної роботи, ще знайшла тимчасовий підробіток аніматором на дитячих святах.

Ліна знизала плечима.

– Не поталанило мені з родичами, але може хоч з хлопцем грошовитим пощастить, бо справді життя тут недешеве.

Антон мовчав кілька секунд, ніби намагався переварити почуте.

–  Ти мене розігруєш?

Ліна ледь усміхнулася.

–  Хочеш – приходь на дитяче свято. У мене дуже симпатичні костюми казкових героїв.

Він похитав головою.

– Це вже не смішно.