29.

Ліна й сама не розуміла, навіщо погодилася «поділитися інформацією» з Євгеном. Мабуть, тому, що це зовсім не побачення, а цей нестерпний чоловік захопив її зненацька своєю пропозицією. Ліна згадувала його турботу про Сніжку й «Кажанів» і дивувалася, наскільки він відповідальний, та раділа, що в них лише зустріч для кращого знайомства. Якби це було побачення, то її або совість замучила б за попередні вибрики, або гризли б сумніви: чи справді Євген такий хороший, чи лише віроломно прикидається. А так — угода є угодою. Ліні подобалося, що не потрібно заморочуватися зайвими думками. Було лише спокійне передчуття чудового відпочинку.

Після обіду дівчина почала помалу збиратися на свою  майже ділову зустріч. Джинси, светр, пуховик – все було у світлих тонах і сама Ліна теж світилася посмішками, як  світляк.  Навіть дзвінок матері не зміг зіпсувати її чудовий настрій. 

– Я розумію, що мати була потрібна, коли витирала носа, та складала сумку на навчання. – як завжди без привітання почала Ліза. – Але може перевіриш на свята, чи вона хоч дише?

– Мамо, давай не починай. Я обов'язково приїду до тебе в перших числах...

– Невже? Навіть не знаю, яким святим ставити свічку за таку милість.

Ліна зрозуміла, що не має жодного бажання продовжувати цю розмову і спитала те, що останнім часом не давало їй спокою.

– Ма, а ти нікому не розповідала про моїх нових родичів?

– Ти вважаєш, що для мене це привід для гордості?

– А що нового в селі?  

– Ніхто цього місяця не одружився, не родився, і не вмер. З яких це пір тебе почали цікавити наші новини? Що, припекло у новій родині, готуєшся повернутися на малу батьківщину?

Ліну добряче вже дістала ця розмова, але вона зробила останню спробу.

– А що чути про Антона?

– Що про нього чути? Останній місяць ходив трохи з Євою, а тепер розійшовся. Поїхав десь у твої краї на заробітки. А може теж родичів–олігархів знайшов.

Ліна намагалася не зважати на іронію матері.

– Євою?  З моєї групи? 

– Ти б краще про матір так розпитувала, як про  єв, та антонів. – і Ліза роздратовано перервала зв'язок.

Ліна тільки зітхнула: нічого нового — звичний фінал. Опісля поглянула на годинник і посміхнулася: на неї вже чекали цікавіші та приємніші розмови. Та біля відчинених дверей дядькового кабінету різко загальмувала. Там досяг кульмінації домашній переворот Сніжки.

Роберт сидів за столом, Рената стояла біля нього й трималася за серце. А навпроти з бунтарським виразом обличчя і рукою у фіксуючій пов’язці, не вгавала Сніжана.

– Я готова здобути фінансову освіту, але на іполога я теж навчатимусь. Одне одному не завадить. І не потрібно мені розказувати знову про кізяки й лопати. Я не конюхом планую бути, а власницею стайні. Саме туди я хочу вкласти спадок діда. 

– Абсурд і даремна трата грошей. – рішуче сказав Роберт. – Це марнотратство, яке ніколи не окупиться. Я ні копійки тобі не дам.

Сніжана посміхнулася.

– Де Крафти взяли гроші?

Роберт гордо випростався.

– Заробили завдяки розуму, таланту та вмілому капіталовкладенню.  Причому самі,  милостині ніколи й ні від кого не чекали й не викидали на дурню захмарних сум.

Сніжка зухвало посміхнулася

– І я зароблю сама. Як буде потрібно почну з конюшень, кізяків, одного коня. Але я – Крафт, тому  зароблю. І жити буду своїм життям. Воно одне, щоб марнувати його на чужі мрії та бачення правильного. Тим паче в моїх бажаннях  нічого абсурдного немає. 

Рената підняла очі догори.

– Ти вчора ледве не зламала руку втікаючи з готами.

Сніжана вперто трусонула рудими кучериками.

– Я хотіла поїхати на концерт. І це не справа мого життя, а лише хобі. Хтось лазить по скелях, хтось пірнає до акул, а я люблю рок-музику і це безпечніше. А рука.. Якби були гроші на таксі, або ви мене самі завезли, то цього не трапилося!

Далі Сніжка не стала слухати батьків і з гордим виглядом вийшла  з кабінету,  підморгнувши Ліні.

Роберт поглянув на Ренату.

– Це нас щойно звинуватили, що ми погані батьки?

Але відповіді не дочекався, бо  побачив Ліну, яка ніяково завмерла у дверях.

– Ти кудись зібралася?

Ліні було трохи незручно через сімейну сцену Крафтів, але в глибині душі вона захоплювалася Сніжкою. Хоча племінниця –  не дочка, і  її за такий бунт точно не погладили б по голові. Дівчина сумно зітхнула, але швидко взяла себе в руки й відповіла дядьку досить бадьоро. 

– На побачення.

А в душі вже привітала спадок.

Роберт і Рената завмерли від несподіванки. Тітка оговталася першою і трохи підозріло спитала:

– З ким?

Ліна глибоко вдихнула – ось він момент істини, й видала:

– З Євгеном Бергером. – і з полегшенням помітила, якою радістю засвітилися очі  родичів.

– Хоч одна приємна новина за ці дні. – задоволено посміхнулася Рената. – Звичайно іди, але довго не затримуйся, тобі ще до курсів готуватися.